Хто ти? - Страница 88

Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися, де знайти перший притулок. Одразу йти на явочні квартири небезпечно, можна потрапити в руки гестапо, навіть не приступивши до справи. Згадалася Олена Антонівна. Ба, а чому б і не зайти до неї? Якщо жива, то вона, певно, знає і про батьків. Та й притулок дасть на ніч-другу.

Провулками добралася до будинку, де жила Олена Антонівна. Крило війни не торкнулося цього куточка: будинки стояли цілі, незаймані, чепурні. Тільки людей мало.

Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідає. Вона двічі вдарила кулаком: може, нема струму?

Двері відчинила Олена Антонівна. Уздрівши, хто прийшов, отетеріла, на мить здивовано заклякла на місці. Потім кинулась обнімати, затягла до прихожої. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.

— Звідки ти? Як? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно! Заходь, моя голубонько!..

Вона завела Оленку до вітальні, посадила на розкішний диван. Оленка мацнула поглядом по стінах, уздріла портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.

— Треба. Нічого не поробиш. Допомагає жити…

Губи в неї ворушилися, як і колись, мов п’явки. Очі блудливо всміхалися. Вся вона була якась гидка, нудотна. Оленці кортіло встати й піти геть. Але розум, інтуїція владно командували: терпи!

— Потрапила в оточення під Харковом, — сказала вона. — Пережила трохи в добрих людей, а потім не витерпіла, вирішила вернутися. Бо куди ж мені тепер? Може, десь влаштуюсь на роботу… учителькою.

— Хм. Учителькою? — іронічно посміхнулася Олена Антонівна. — Кому тепер потрібні вчителі? Еге, а ти була біля свого будинку?

— Була, — схилила голову Оленка. — Бачила все… тільки не знаю, що з ними? Чи живі?

Олена Антонівна опустила погляд долу, зітхнула. Поворушила губами, витерла хустинкою кутики очей.

— Нема її. Пряме попадання. Він залишився живий. Запив, допився до білої гарячки. Ну, ти ж знаєш його… А тут німці. Причепився до якогось німця, лаяв його з п’яних очей. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди, поховали його. Де — не знаю.

Оленка слухала тупо, майже не реаґуючи. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно перехлюпує через край?

Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, поплескала Оленку по плечу.

— Ну, не будемо горювати. Мертвому — мертве, живому — живе. Розмовами тебе годувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч. Бачу, очі світяться, як у голодного вовка. Тепер з харчами туго.

Вона війнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій фотопортрет. Довоєнний. Чому він тут? А поряд ще зображення — з десяток гарних дівчат. Русявих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і модною стрижкою. Що це за галерея? Навіщо?

Олена Антонівна хутко повернулася назад, несучи в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. Олена судорожно ковтнула слину. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні. Олена Антонівна ласкаво дивилася на неї, схвально хитала головою.

— Заправляйся, набирай сили. Що, милувалася моїми красунями? Ти все-таки найкраща! Цариця! Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голубонько моя! Яка я рада! А де ж… твій?

Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Очі затуманилися сльозою.

Олена Антонівна покашляла, підвела скорботний погляд вгору.

— Так, так. Розумію, розумію, голубонько. Загинув, значить. Це не дивно. Мільйони гинуть тепер, як мухи. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко.

Оленка слухала її базікання краєм вуха, а господиня вела далі:

— Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла! Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятелі, ого-го!

— Як — вчащають? — не збагнула одразу Оленка. — Навіщо?

— Як то навіщо? Хіба не бачила мою виставку?

— Яку виставку? — здивувалася Оленка.

— Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер. Хе-хе!

Кров хлюпнула до Оленчиного обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Торгувати тілом і душами жінок, розкошувати на їхньому соромі! Негайно звідси! Геть з темного кубла!

А з глибин пам’яті виникло обличчя командира школи, його пронизливі сірі очі заглядають у душу, чути владні, суворі слова: «В стані ворога емоції слід відкинути. Взяти себе в руки. Розвідник залишається сам собою завжди й за всяких обставин. До кінця війни. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…»

Завжди й за всяких обставин… Вона розуміє. І не повинна діяти зопалу, а так, як саме велять обставини. І використовувати їх.

А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:

— Ти тепер вільна. Ти тепер господиня собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-мм! Сьогодні будуть чудові гості. Я тебе познайомлю з одним цікавим офіцером. Генріх фон Шварц, велике цабе. Фон Шварц — ти відчуваєш? Аристократ! До речі, він десь там гестапо завідує… на Дніпрі, біля Сміянів. Утямила? Купатися будеш у розкошах, плаватимеш на катері. Може, він тебе в Європу забере. А чого ж — таку принцесу можна й королям показувати! Гляди ж, коли що, мене не забудь.

Оленці кортіло плюнути в її пику, але вона стримувала себе, посміхалась. Сюди ходять офіцери? Чудово. Прямі шляхи найкоротші. Може, їй пощастить скористатися цим найкоротшим шляхом.