Хто ти? - Страница 87

Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона всміхнулась. Якось неприродно, штучно. Ні, так не можна. Слід заспокоїтись. Оволодіти собою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рейху. Тьху! Не хочеться, навіть граючись, думати про це, а треба.

Вона зітхнула, рушила далі. Де ж вона? Які села навколо? Як зорієнтуватись? Запитаєш… а потім потрапиш, куди не слід. Одразу підозріння.

Поміж посадкою колія в піску. Куші пожовклого зів’ялого полину. Оленка з ніжністю схилилася, одломила гілочку, розім’яла на долоні, вдихнула гіркуватий запах. Продзвеніла пісня з дідової леґенди про істину: «Ой полин, ой полин, степу сивого плин». Вона шепнула: «Вітаю тебе, любий мій, рідний. Ти — як привіт матері землі, мов ласка коханого краю».

— Милуєшся? — пролунав різкий голос.

Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла штовхнути її навтікача. А розум наказав: тихо, будь спокійною. Ти — сильна! Ти мужня! Ти невразлива!

Вона розігнулася. Обернулась на голос, усміхнулася.

З-за сосон бадьорим чвалом виїжджала конячина, запряжена в біду. В ній сидів кремезний молодий чолов’яга, в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло в думці: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він посміхнувся, блиснув разком білих зубів.

— Ого, яка лісова красуня! Підвезти до Глевахи?

«Глеваха», — подумки зраділа Оленка. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре вивчила околиці. Тепер усе гаразд. Вдячно кивнула. Довірливо подала чемоданчика.

— Вельми буду вдячна добродієві офіцеру…

Він розплився в задоволенні. Посунувся. Чемоданчика поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.

— З Іванівки чи що? Ньо-о!

Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.

— З Іванівки, — впевнено ствердила Оксанка. Тепер вона повністю зорієнтувалась.

— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?

— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула документа, подала.

Поліцай глянув на печать, штамп. Схвально кивнув.

— Добре влаштувалась. А в Іванівні хто, батько, мати?

— Тітка…

— А хто ж така? Я там усіх знаю.

Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулася.

— Навряд, чи ви знаєте її. Вона недавно туди переїхала.

— Чого там. Усіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемоданчик, зненацька запитав:

— А ти нічого не чула про парашутистів?

— Яких… парашутистів? — помертвілими вустами ворухнула вона.

— Совєцьких! Яких же ще? — єхидно пояснив поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?

— Н-ні, — ледве витиснула вона.

«Біда, біда, — стукало серце. — Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так одразу лізти в пастку. Відкриють чемодан, одразу ж побачать рацію, комбінезон. Заплутають запитаннями. Що ж робити? Що робити?»

— А ти, дівко, теж щось підозріла, — вишкірив зуби поліцай. — Як, ти не заперечуєш, щоб заїхати разом у комендатуру? Про всяк випадок. А то хто зна, довідка в тебе хоч і добряча, але перевірити не завадить.

— Можна й заїхати, — з силуваною байдужістю сказала Оленка. — Тільки тоді пеняйте на себе.

— Добре, добре! — іронічно відказав поліцай. — Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтриґує, розумієш? Дозволь поглянути?

Він зупинив конячку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася дорога битви, одна мить, і буде пізно. Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись довкола. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.

Ляснув постріл. Поліцай страшно застогнав, падаючи набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемоданчика і, жахаючись глянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.

Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила. Вбила людину… її вирвало, губи дрібно затремтіли. Припала до сосни, ніби хотіла добути в неї нової сили.

Сосна дзвеніла заспокійливо. І в глибині душі лунав нечутний голос сумління: «Стань над примарами. Світло не долається пітьмою. Готуйся до бою. Життя — то вічний бій. Готуйся до бою!»

Оволоділа собою, рвучко кинулася вперед. Треба відійти подалі від проклятого місця. Скоріше до Києва. Може, там залишилися рідні? Звідти краще орієнтуватись.

Тіло Оленчине все ще здригалося від огиди й жаху, боляче дзвеніло в голові, а хтось внутрішній, хтось у серці, в душі владно штовхав її далі й далі, у страшний вихор життя.

НАЙКОРОТШИЙ ШЛЯХ

Лежить у руїнах Хрещатик. Чорними проваллями вікон, ніби очима черепа, світять стіни десятків будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві арматури простягають до неба покорчені руки. Накази ґебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих машин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями та дівчатами, що відправляються на захід, перехожі, котрі бігцем, поспішно переходять від будинку до будинку. Невже це ти, Києве? Чи є в тебе інше життя? Чи б’ється, хоч потаємно, твоє прадавнє серце?

Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйнований бомбою. Поміж цеглою, мов костомахи якоїсь істоти, випиналися пошматовані бильця ліжок. Десь тут, під купою цегли й праху, поховані її дитячі стільці, шафа, книги — все дитинство… А може, й вони, ті, хто народив її, дав життя… Мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… Що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?