Хто ти? - Страница 89

Увечері за столом зібралася «тепла» компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, у пенсне, та два есесівці в чорних мундирах. Двоє дівчат з дорогими сигаретами між яскравих губ ненатурально голосно сміялися, косо поглядаючи па новеньку.

Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий офіцер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні й мідні монети різних країн, розкладав їх на столі. Оленка з подивом спостерігала за ним, не розуміючи, навіщо він це робить.

Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:

— Оце грецькі драхми. А оце французькі су. Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя! Ха-ха! А оце — польські злоті! Хо-хо, пся крев! А оце — югославські динари, угорські… чеські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…

Він урочисто підняв угору великого п’ятака. То був радянський п’ятак двадцять четвертого року — великий, важкий, відчеканений з червоної міді. Ударивши ним об стіл, Альберт, кривлячи губи, сказав:

— Містична монета! Заважка! У цих Совєтів усе не таке, як в інших. Генріху, а що коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га? Як ти гадаєш, Генріху?

Дівчата, роблячи злякані очі, верескливо сміялися. А фон Шварц, зневажливо хмикнувши, примружив свої блакитно-стальні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.

— Базікаєш багато, Альберте! Все це блеф! Куди їм, голодранцям, зупинити залізні леґіони фюрера!

— Хайль Гітлер! — бовкнув генерал, водячи по кімнаті п’яними очима.

Фон Шварц, не звертаючи на нього уваги, вів далі, схиляючись до плеча Оленки:

— Вся європейська думка, вся технологія індустріальних країн Західної Європи працює на нас. Що Совєти можуть протиставити нам? Хіба що леґенди.

— Леґенди? — здивувалася Оленка, роблено-приязно всміхаючись офіцерові. — Які леґенди?

— А, — п’яно пробурмотів Альберт, махнувши рукою. — Ти про оту могилу? Розкажи фрейлейн. Хай вона посміється.

— Розумієте, фрейлейн Гелена, — пихкаючи сигареткою, почав фон Шварц, — ці дикуни серед хаосу й руїни мають здатність ще й творити казочки. Якщо бажаєте, я коротенько розповім. Під час нашого наступу біля Дніпра… е-е… десь у районі села Зеленьки, південніше Києва, було захоплено в полон одного більшовика, солдата. Він стійко захищався. Я хотів подарувати йому життя, пропонував служити рейху. Проте він зухвало відмовився. Цікавий чоловік, талановитий. Ще й пісню мені на прощання проспівав. Ну, що було з ним робити? Довелося розстріляти. З того часу на його могилу хтось щодня кладе квіти, навіть узимку.

Оленка тривожно прислухалася до базікання офіцера, відчувала підсвідомо якесь нез’ясоване хвилювання. Чому, чому її серце так тривожно б’ється?

— Квіти? — машинально перепитала. — Які квіти?

— Звичайні квіти або колоски пшениці чи жита… Романтично, чи неправда — квіти на могилі в степу? Це — благородно, проте це ще не все. Слухайте далі. Ці сільські дикуни починають переказувати один одному химерну леґенду. Ніби розстріляний солдат щоночі встає з могили й скликає своїх однодумців, нападає на наші військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… це ж виклик нам, переможцям. — Генріх фон Шварц обвів своїх слухачів таємничим поглядом і ефектно закінчив: — До того ж химерна історія має реалістичне продовження. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було звелено зрівняти з землею дурну могилу. Та вона виростає щоночі знову, квіти на ній, як і раніше. Як вам це подобається? — звернувся він до Оленки.

Вона здригнулася від несподіваного запитання. Проте відверто сказала:

— Мені подобається, гер фон Шварц, ця леґенда…

— Чому? — нахмурився офіцер.

— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть у важкі часи. Такий народ — безсмертний.

— Оленко, як ти можеш? — злякано скрикнула Олена Антонівна. — Ви їй пробачте, Генріху!

— Що ви, що ви, фрау, — оскалився в посмішці фон Шварц. — Вона чарівна в своїй відвертості. Правда. — І повернувся до Оленки: — Я глибоко поважаю ваш народ, народ Шевченка і… ну, байдуже, я не про це! Найголовнішого я не доказав, фрейлейн! Я маю намір покінчити з тією леґендою. Чуєте, фрейлейн? Вся ця історія зродилася на терені мого відділку, і я не дозволю!.. Завтра туди зі мною виїжджає загін добрячих хлопців з СС. Р-о-м-мантична про-гулянка-а. Поставимо крапку на леґенді. А то вона вельми затягнулась. Та ще й пускає метастази, як при раковій хворобі. Прецеденти слід викорінювати. Хе-хе! Чи не бажала б фрейлейн бути свідком цієї події? Може, прогуляємося зі мною? Якщо не боїтеся?

Оленчине серце розривало груди, але вона стримано запитала:

— А це далеко, гер фон Шварц?

— Та ні, недалечко. Вниз по Дніпру. Кілька годин машиною. Незабутня прогулянка…

Тихо, серце. Цить! Може, це і є її найкоротший шлях до мети.

— Я їду, пане Генріху, — кокетливо відповіла офіцерові.

ЖИВА ЛЕҐЕНДА

Миготять у пітьмі дерева. В небі мерехтять зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?

Поруч ворог, випещений аристократ Генріх фон Шварц. Він удавано ввічливий, стриманий. Недарма навчався в університеті, має звання маґістра астрономії. Зірки — і злочинне знищення завойованого народу. Як він може це поєднувати? Оленка згадала колишні бесіди в шкільній обсерваторії, ніби наяву побачила захоплені очі Толика, задумливі погляди гостей, почула глухуватий голос Миколи: «Зоряна епоха змінить людину докорінно. Всі шлаки віків будуть зметені. Гармонія сфер, про яку говорив колись древній мудрець Піфагор, відкриється людині, котра підніме очі до далеких світів…»