Хто ти? - Страница 73

К оглавлению

73

ЛЕҐЕНДА

Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли солдата, з’явилася могилка. Жінки, котрі копали могилу, розповідали, що в останню мить, стоячи над ямою, затулявся боєць кобзою від ворогів, ніби хотів віддалити невблаганну смерть. Люди обклали могилу дерном, поставили стовпчика. І кожного ранку клали до нього свіжі квіти або пучки золотого колосся.

А поміж народом покотилася чутка. Її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села.

Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце й сутінки випадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає кобзу, і в просторі чується грізна мелодія. На її закличні звуки казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. Мертвий боєць стає на чолі колони месників, веде її у вічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі.

А на обрії, там де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми фашистських вояків, виростає могутній грім грядущої Перемоги.

Інтродукція
ПРИВИДИ МИНУЛОГО

Гості помовчали, ніби осмислюючи почуте. Потім хтось з них запитав:

— І так триває досі? Квіти вічно розквітають на цій летендерній могилі? Хто цим клопочеться? Невже заради однієї леґенди варто так багато морочиться?

— Варто, — твердо відповів Юрій Іванович. — Для нас це непросто леґенда. Це частка життя народу — глибокого, втаємниченого, про яке не могли й подумати всілякі там «маґістри астрономії», котрі проміняли обсерваторії на оруддя гестапо. Ви можете самі зрозуміти з моєї розповіді, що поранений, змучений солдат-композитор переміг тоді, в той страшний день, цинічного ворога.

Фон Шварцові здалося, ніби його хтось цвьохнув канчуком по обличчю. Він опустив погляд донизу, щоб не видати своїх почуттів, заховався за спину сусіда.

— Звідки ж усе це вам відомо? Такі подробиці? — трохи скептично озвався сухорлявий, жовчний учений з ФРН.

— Я був свідком усіх тих подій, — відповів Юрій Іванович. — Я і є той хлопчина, котрий захоплено слухав воїна-пісняра. А потім я носив квіти на його могилу. Але на цьому не скінчилася дивна історія.

Ні вороги, ні друзі не знали, що «мертвий» ожив. Так було аж до недавніх пір, доки не відкрилося все, що відбулося тоді. Про це, панове, написана книга, історія ця довга, вам же оповім про дальші події в кількох словах.

Хтось торкнувся рукава фон Шварца. Він злякано озирнувся. Йому усміхався Мішель Карно, філософ із Франції. Прихилившись до професора, прошепотів:

— Вам не здається все це містикою?

— Що саме? — пересохлими вустами спитав фон Шварц.

— Та вся ця історія. Наці-астрофізик, котрий стає гестапівцем, його зустріч з солдатом-композитором, пророча пісня… І взагалі нам ніби демонструється ілюстрація до конґресу про міжзоряний контакт.

— Не розумію, — грубувато озвався фон Шварц. — Не вловлюю, про яку ілюстрацію ви мовите.

— Ну… ніби символ проблеми… Адже цей маґістр, який прийшов сюди з нацистськими окупантами, цілком міг би стати спеціалістом по контакту, як ми з вами.

— Та й що? — буркнув фон Шварц, холонучи від почуття якоїсь приреченості, відчуваючи, що кожен рух людей, кожна подія, всяке слово перетворюються в бумеранґи, що він їх колись сам запустив у прийдешність.

— Як то що? — не вгавав Карно. — Адже тому маґістрові давався шанс знайти такий контакт не десь, у далеких зоряних світах, а тут, на Землі. Хай ці… люди… хай вони й вельми відрізняються від нашого, західного психотипу, але ж це єдиний індоєвропейський моноліт, у глибинній суті різниця між ними й нами невелика. Та, бачте, контакту не відбулося. Тріщина пролягла так глибоко, що один одного не збагнули. До речі, те саме й на міжнародній арені тепер. Хоч ми й збираємося разом, обговорюємо одну й ту ж наукову проблему, але де взаєморозуміння, де спільна основа? Ось взяти хоча б вашу концепцію контакту. Я дуже уважно слухав вас…

Фон Шварц уже не чув базікання француза, не чув і того, про що далі оповідав Юрій Іванович. Він з жахом дивився, як з-за червоного гранітного обеліска виходить розстріляний колись солдат, обнімаючи за плечі високого сіроокого підлітка. Не помічені ніким, вони хмаринкою пронизують гурт іноземних гостей, стають перед фон Шварцом. Він намагається відійти назад, за спини делегатів, щезнути, розтанути у незримості. Солдат сміється:

«Від себе не втечете, пане маґістре. Так і доведеться вам вічно дивитися в наші очі! Тоді, на цій кручі, ви сказали мені, що сам я зробив свій вибір. Ви теж зробили тоді свій вибір, правда, не перший… Головний вибір був тоді, коли ви знехтували зоряним шляхом в ім’я жорстокої сили».

«Щезни, згинь! — клекоче думка фон Шварца. — Ти лише привид моєї втоми. Ти мара…»

«Спробуй розвіяти цю мару», — промовляє хлопець.

«Ти давно зігнив у землі», — шаленіє лють у свідомості фон Шварца.

Хлопець спокійно й ледь іронічно всміхається.

«Є давнє українське прислів’я: «Те, що згоріло — не зігниє». Ми пройшли з друзями крізь полум’я останнього іспиту. Смертю смерть попрали. Тому дарма вважаєте, що ми зігнили у землі».

«У твоїм сумлінні я мертвий, — додав солдат-композитор. — Тому й зберіг я для тебе своє давнє обличчя і постать. Ми, полеглі в бою з вами, складаємо невмирущу варту, щоб перепинити шлях новим руйнаторам світу. Ви розсіяли на землі багато зубів дракона війни й ще знаходите для себе роботу. І наша мета — не дати злобному поріддю вийти у міжзоряний простір. Тут, на Землі, наш останній бій».

73