Хто ти? - Страница 72

— Приймай так, як є, — сказав старший Микола. — Ти був приречений, знищений ворогами, подолав смерть. Знову повернувся до життя.

— Це лише випадок… виграш у страшній лотереї, — зітхнув Микола. — Хто зна, що буде зі мною далі.

— Виграш буває лише у сліпців, — нахмурився майбутній Микола. — А в тебе — подвиг.

— Ти — це я? — все ще не вірив Микола. — Привиди… Марення… Отже… ми здолаємо ворога? Переможемо? І я житиму?

— Ти ж бачиш, — терпляче мовив старший Микола. — Ти живеш… Цим усе сказано.

— А мої улюблені… Оленка… мати… дід Василь?

— Ти багато хочеш, — похитав головою сивий чоловік. — Можу лише сказати одне: будуть печалі, будуть і радості.

— Боюся повірити… бо дуже боляче втрачати потім віру.

— Бідний мій, втомлений попереднику, — опечалився старший Микола. — Я розумію тебе, бо вже звідав те, що нині відчуваєш ти. Найбільше чудо твориться нині… і герой того чуда — народ.

— І все-таки… все-таки… дай мені знак… близький і рідний… Пісню. Заграй, заспівай пісню… таку, якої я ще не знаю… Тоді я повірю чуду нашої зустрічі. Ну, чому ж ти мовчиш?

Ясна усмішка розливалася на одухотвореному обличчі майбутнього старшого Миколи. Він мовчки схилився до кобзи, взяв акорд. Звуки покотилися у просторі, Микола впивався незнайомою мелодією, всотував спраглим серцем дивні слова:

Як затихнуть громи стоголосі,
Як замовкнуть музика й слова,
Серце мови огняної просить
І в душі мовчання ожива…
и тоді прислухайся до тиші,
В ній нечутно калатає дзвін,
З вічності таємний вітер дише,
Заклика до полум’яних змін…
Небосхил прадавні руна пише
І шепоче дивну казку він…
Не забудь, не одвернись від неї,
У глибинах серця схорони.
Пролети над рідною землею
І посій на батьківські лани…
Збереже празоряне насіння
Подих материнської весни…
У прийдешнє виросте пагіння
Понад віковічні бур’яни,
Зродиться крилате покоління
Без руїн, і смерті, і війни…

Микола відчував, як з кожним акордом у змучене тіло вливаються сили, в грудях пливе тепла хвиля, сповиває, знімає втому, заспокоює.

— Гарно, як гарно, — шепотів він. — Тануть сумніви… Я вірю… Буде крилате покоління… буде світ без війни… І все це ми — наші сучасники. Без нас того світу не було б, не звучала б та пісня, що я почув тепер.

— Ти збагнув, — задоволено кивнув прийдешній. — Я радий.

Миколі стало легко. Щось облетіло з нього, біль затихав, слова прийдешньої людини жаринами дотикалися серця.

— Ти запам’ятав мене? Я з тобою. Я завжди поруч. І навіть тоді, коли ти забудеш мене, я — єсть. Знай, що я ждатиму тебе.

— Де? Коли?

— В прийдешньому, визволеному світі. Вір і змагайся. І дітям своїм покажи новий світ… далекий світ нащадків наших, коли вся планета буде оновлена і збратана.

— А чи зможу я, розтерзаний, розбитий?

— Зможеш. Бо це ти і сучасники твої збудуєте його, захистите, освятите своєю любов’ю. Не забудь видіння грядущого, передавай його іншим. — Яке ж воно? Ходімо, я покажу. Це зовсім недалечко… Адже новий світ у тобі. Пам’ятаєш, як ти мріяв про нього з дітьми?

Прийдешній поклав гарячу долоню на Миколине чоло, і той відчув обпікаючий жар.

РУКИ ДРУЗІВ

Які тривожні, які страшні дні.

Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Яка жахлива тиша!

Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?

Кожен звук насторожує, лякає, тривожить.

Сну нема. Темні вікна.

Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.

За сліпими вікнами ходять тіні. Виє вітер. Шарудять по шибках гілки дерев.

— Мамо, хтось шкребеться в двері…

— Спи, Маріє, то здалося…

— Та ні, мамо… не здалося… хтось ніби стогне…

— Ввижається…

— Я піду, подивлюся…

— А коли хтось лихий… Страшно, Маріє…

— Мамо… стогне… Може, хто з наших…

Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна. Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою закрутки.

— Хто там?

Тиша. Нема відповіді. Лише чутн приглушене постогнування.

Марія, зважившись, відчиняє двері. Виходить на ґанок. Придивляється. Злякано щулиться. Що це? По землі повзе людина, торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова — ніби шелест:

— Свої…

Марія злякано наблизилась, схилилась. Мокра брудна гімнастьорка, криваві патьоки на ній, обличчя в крові й багнюці. Свій!

— Мамо, — покликала вона.

— Що, Маріє, — пошепки озвалася мати з сіней. — Хто там?

Старенька вийшла, уздріла пораненого солдата і вже ні про що не запитувала. Удвох з дочкою понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.

Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кинулась до нежданого гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розпанахала ножем гімнастьорку.

Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів отаке? Як вижив? Груди прострелені в кількох місцях, смертельним розчерком пройшла куля по скроні. Чорна кров запеклася біля вуст.

Мати сплескувала долонями, беззвучно заплакала, шепочучи:

— Синочку, рідненький… Та яка ж доленька твоя страшна…

— Мамо, знайдіть йод. Несіть чисте полотно. Швидше.

Марія, змахуючи з вій пекучі сльози, знімала з солдата пошматовану форму, чоботи.

— Ти серед своїх, друже, — примовляла. — Тепер ти житимеш… Ще не всі стежки, дороги сходжені тобою… Видужуй, живи.