Хто ти? - Страница 71

СИЛА ЖИТТЯ

Микола не вмер того страшного дня. Очуняв під холодною землею, насипаною на груди. Поворушився, судорожно намагаючись вдихнути хоч краплю повітря. Сильний біль у грудях знову затьмарив свідомість, кинув у полон марення, йому здавалося, що він лежить біля підніжжя високої крутої гори. Вершина її вкрита хмарами. Вони опускаються все нижче й нижче і давлять, давлять на нього, сірі, похмурі.

Якийсь голос шепче Миколі, що на тій горі його батько тримає великий тягар. Уже безліч віків. Микола повинен замінити його.

Він дивується. Адже батька давно нема, загинув від куркульської кулі. Чому він на горі? Що за тягар у нього на плечах? Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитися. Довкола дрімучі скелі. Ні душі… У хмарах потонуло все.

Розгрібаючи глевку землю, Микола подерся вгору. Не міг заглушити вогняного голосу душі, котрий вимагав, будив, термосив, штовхав: не зупиняйся ні на хвилину! Рухайся, повзи, інакше — смерть! А хіба він не вмер? Хіба ж його не вбили? Убивали… Та йому ще треба на вершину… На ту, де батько знемагає під тягарем, закривавлений і німий.

Роздираючи до крові руки й ноги, чіпляючись нігтями за кожну щілинку, він без пам’яті, раз у раз провалюючись у небуття, все ж видирається з-під землі. Туман — густий, молочно-білий — роз’їдає очі. Та він не здається. Сили покидають його. Важко бухає кров у скроні, зелені, червоні, жовті кола пливуть перед очима, знесилені руки ковзаються по мокрому камінні. Та перед ним знову виникає образ батька, котрий чекає на горі. І він знову продирається вперед.

Нарешті він бачить вершину гори, промоїни в тумані. Хмари лишились унизу, під ногами. А тут сяє сонце, усміхається Миколі. Перед ним, на вершині, засяяли очі батька, напружені, сповнені болем.

Яке дивне в нього обличчя! Чому воно так міниться? О, це вже ніби не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме, але чиєсь дуже рідне… Чому так багато облич? Що це означає?

— Ти не дожив, не доніс свого тягаря! — ніби почувся чийсь суворий голос. — Повертайся в життя! Відомсти ворогам своїм!

Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря розривало легені.

Микола в непам’яті виборсався з сипучої землі, підвівся на руках, поглянув навколо. Видиво розтануло. Нема нікого. Є ніч. Є могила, звідки він виповз нелюдським зусиллям. Невже не добили його вороги? Невже це не сниться?

У нього ще стало сил згребти холодну глину докупи, нагорнути горбок над ямою, щоб і знаку не залишилося, що він вижив, виборсався звідси. Предковічна життєва жага понесла його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра додавав сили. Микола, звиваючись ящіркою, скотився яругами вниз, до ріки. Нічого не бачив, не чув. Лише знав, що має жити. Жити будь-якою ціною! Він ще не відплатив ворогам за смерті й розп’яття, не доробив свого, не створив того, що належить! Він не мав права на смерть!

В легенях хлюпоче кров. Запеклися чорною піною вуста. Та якась незнана сила оволодіває Миколиним тілом, ворушить його руками й ногами. Недалечко вже дніпровська хвиля. Микола підповз до річкової течії, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи вгамував палючу спрагу. Наткнувся руками на уламок товстої дошки. Не задумуючись, учепився за неї, відштовхнувся від берега, поплив.

Мокрий одяг, чоботи тягнуть вниз, на дно. Руки слабнуть. Ні, ні, не здавайся! Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть! Терпи!..

Чорніє щось спереду. Невже берег? Став на непевні ноги — під ногами дно. Микола, заточуючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки. Невже не стане сил добратися до людей? Невже доведеться сконати десь тут?

Химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Хто це біля нього? Звідки музика?.. На перевернутому човні сидить сивий чоловік з кобзою в руках. Щось знайоме, рідне в його очах, у виразі обличчя. Він усміхається приязно й сердечно. В Миколиній свідомості якась дивна роздвоєність: він знає про те, що лежить у нічних сутінках на піску — розбитий, постріляний, конаючий, і разом з тим бачить довкола ніжне світання, весняні лози, рожеві хмаринки у високості, спокійну, впевнену людину з старовинною кобзою в руках, такою, як і та, що лишилася в могилі, розтрощена німецькими кулями. І ніяк не міг поєднати ці дві реальності, видіння переплітаються, розходяться, хвилюють його, ятрять серце, завдають нестерпного болю.

— От ми й зустрілися, — сказав літній чоловік, ніби почувши думки пораненого солдата.

— Хто «ми»? — шепоче Микола почорнілими вустами.

— Ти і Я, — усміхнувся невідомий. — Така зустріч рідко відбувається. А жаль… Кожному варто було б досягати її… в надзвичайних умовах. Ти молодець — зумів подолати невблаганність… і ось ми зустрілися…

— Хто ж ти? — прохрипів Микола, — І де ми… зустрілися? Ось я лежу… на березі Дніпра… коли рідна земля стогне під чобітьми ворогів… А ти — такий спокійний, певний себе, ніби й нема на світі ні війни, ні руїни.

— Для мене вже нема. Все це в минулому.

— То хто ж ти? Хто?

— Подивися гарненько. Хіба не впізнаєш?

— Не можу згадати… забув, — втомлено шепоче Микола.

— Я — це ти, — докірливо сказав літній чоловік. — Ти в далекому прийдешньому. Тоді, коли вже в світі запанують мир і радість, коли знову зазвучать пісні й музика, а не гармати… Придивися гарненько…

— Бачу… Ніби й так… Але як же це можливо?