Хто ти? - Страница 51

— Ото ж бо! — вдоволено кивнув голова. — Не залітаймо так далеко. А то спіткнемося.

— А ми віримо! — палко відгукнувся Толя, і його підтримали десятки голосів вихованців дитбудинку, молодших і старших. — Віримо!

— Мрійте! — махнув примирливо рукою Сергій Гнатович. — Хто ж забороняє мріяти? Але від землі не одривайтесь!

Попросив слова Микола Горенко. Він з такою любов’ю глянув на Толика, що здався мені його старшим братом: такий же високий, одухотворений, експансивний, з таким же поглядом, заглибленим у прийдешність.

— Якщо не відриватись від землі, — сказав він, — то не можна й полетіти. Знаю, що Сергій Гнатович сказав це фігурально, але слово треба вживати точно. Життя в своїй суті — вічний відрив від землі, прагнення розірвати свою скованість у зерні, в атомі, виявити сили, які приховані у власних надрах, сили творення. І не просто виплеснути їх, бо такий виплеск може бути й катастрофічним. А виявити ці сили гармонійно, тобто сотворити красу. Складаючи мелодію, сіючи хліб, будуючи кораблі та будинки, прокладаючи дороги в тайзі чи мріючи про польоти до зірок, як ось тепер, ми співаємо пісню життя, ми вливаємо її до великої симфонії творення нового світу, який мрійники назвали комуністичним світом. Це буде світ втіленої мрії мільйонів наших попередників. Ще недавно ми перебували в огні громадянської війни, знемагали від голоду й холоду, долали розруху, запалювали вогники освіти серед суцільної пітьми неуцтва. Та й нині оточені лютими ворогами, що готові розтерзати нас. Але ми — перемогли. Бо ступили на шлях нового творення в ім’я всіх людей світу. Нинішній вечір, особисто для мене, також, хай і маленьке, свідчення такої перемоги. Бо пробудити до гармонійного, прекрасного творення дитячі душі може лише суспільство, яке злило свою волю з волею самої творящої природи.

— Ну, напустив туману Горенко, — розвів руками голова. — Ще густішого, ніж Сміян… Але нічого, нічого! Я хоч і закручений у своїй веремії, але теж дещо тямлю й бачу. Ваші діти правильну лінію отримують. Не білоручками виростуть, не базіками. Може, й надто кучеряво промовляють, але то, певно, справа смаку… Ми — люди минулого, ви — нові паростки. Але не дивіться на нас осудливо. Дій — ваш корінь, і ваш цей… що ото дивиться зі стіни… Ціолковський… правильно сказав: ви дивитеся в майбутнє з наших плечей. Тримайтеся ж на тих плечах міцно, і не дуже товчіться, щоб не зробити нам боляче. Що — хіба не так?

Вихованці сміялися, щиро сприймаючи репліку голови.

Виступали вчителі, учні, навіть деякі трактористи. І я відзначив, як розширився світогляд наших людей, як вільно вони ширяють думкою у глибини віків і світів, як зацікавлено обговорюють питання, котрі ще недавно булл привілеєм лише поодиноких мислителів. І уявлялося мені, паче в ті Жовтневі дні сімнадцятого зруйнувалася якась тисячолітня гребля, розметалися вкриті мохом вікові мури, і буйна стихія закутого народного духу рве всі перепони, ламає всі заборони, виходить на широкі простори вільного вияву. Стогнуть камені, плачуть уламки греблі, але поля й луки радіють життєдайним потокам, бо знають: після весняної повені піднімуться на полях і луках буйні жита, трави і квіти.

…Останній день грудня. Новорічний вечір. Усі щасливі, урочисті. Може, трохи тривожні, може, трохи тужливо-елеґійні. Ні зайвих слів, ні помпезних промов. Кілька слів напуття сказав я, вчителі, були пісні, самодіяльність, танці. Прийшов і Горенко з дружиною.

Особливо сподобалися всім співаночки Іванки. Вона одяглася в гуцульський стрій і разом з Толею Вогником танцювала коломийки.

Коли скінчився вечір, я попросив своїх вихованців зібратися окремо в класі. Кортіло сказати їм щось особливе, відкрити душу навстіж, та я спромігся лише на коротке слово:

— Мої друзі! Незабаром ваші іспити випускні. Та ще лишається один-єдиний, останній іспит — іспит життя. Найважчий. Тривожуся, чи зумів підготувати вас до нього?

Катя Гірка мовчки вийшла з-за парти, поцілувала мене. Всі кинулися вслід за нею, обнімали мене, щось галасуючи. Я, здається, плакав від розчулення й наприкінці вечора попросив, щоб вони за день-два написали останній свій шкільний твір на тему «Нащо живе людина?» Не для оцінки, а на пам’ять своєму вихователю.

Якесь солодке спустошення. Я ніби бджола, яка наліталася над полями, над квітучими луками, обважніла од нектару, а потім віддала його у спільний вулик, а сама, втомлена й порожня, знову готується до нелегкого польоту.

Будуть нові діти, нові обличчя, нові серця. Чи замінять вони цих — неповторних, єдиних? Адже кожен з них — сльозина моєї муки, сміх моєї радості, мовчання моєї тривоги.

Минуло три дні. На моєму столі зошити вихованців. На кожній палітурці напис: «НАЩО ЖИВЕ ЛЮДИНА?»

Хвилююся, відкриваючи палітурки, ніби двері до таємничого світу; що побачу там, чи є там паростки з тих зернин, котрі сіяв і поливав, чи розростаються вони, чи готові до суховіїв, морозів і гроз?

ТОЛЯ ВОГНИК

Нащо живе людина? Мені інколи здається, що слово безсиле, коли нема взаєморозуміння. Пишучи це, я сиджу в лісі на пеньку і намагаюся спіймати, загнуздати думку, передати її смисл і суть на папері… Де там!

Вона тане у високості, як імла, скаче іскрами, пурхає жар-птицею з рук. Лишається лише ніжний запах, попіл від щезлого полум’я, відлуння чудо-слова.

Та все ж таки щось лишається. І того лишку досить для вас, мій дорогий наставнику, мій батьку, бо ви, я це добре знаю, вмієте читати й там, де нічого не написано…

Нащо живе людина?