Хто ти? - Страница 52

Щоб зв’язати воєдино все, все на світі: людину й сонце, зірки і птахів, метеликів і квіти, слово й мовчання.

Я вже давно дивувався, чому це так: існують розрізнені слова: «тихий, віяти, степ, лани». А приходить людина і ласкаво промовляє: «Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…»

І ми чуємо музику. І плачемо від дива. І завмираємо від щастя, що по нашій землі пройшов такий чудотворець слова.

Мій учителю, а хіба неможливо ВСЕ поєднувати так, як це робив Тарас Шевченко зі словами? Хіба неможливо, щоб у майбутті, коли ми побудуємо комунізм, люди стали поетами? Адже в зародку кожного з нас усе це вже є! Подумати тільки!

Виходить у поле сіяч — і лягає в землю золотиста строфа грядущого врожаю.

Ласкава рука садить у щедру землю ніжний саджанець — і дзвенить у просторі прозоро-зеленава гілка натхнення й краси, квіту й солодкого плоду.

Падає молот на розпечений метал, і на ковадлі жевріє орало чи залізна троянда.

Зустрічаються невідомі люди, і нова квітка дружби й любові дарується нашій планеті.

Мені часто ночами мариться такий світ, де нема муки й сваволі, грубощів та гниття. Де лише гармонія й поезія праці, творче горіння. Ви, напевне, смієтеся наді мною, вчителю? Скажете, у світі ще стільки горя й сліз, крові й смертей…

Так, я не сліпець, і знаю: доки плачуть іспанські сироти над полеглими батьками своїми, доки фашисти топчуть Європу, доки в світі вмирають від голоду діти в Африці, доки у в’язницях знемагають борці за свободу, треба нам готуватись до вирішальних боїв. І ми готуємося захистити свою країну і свою далеку мрію. І я й мої друзі, ваші вихованці, готові вступити у бій з ворогами. Для такої зоряної миті й живе людина, щоб ніхто у неї не вкрав, не розтоптав її мрію.

МАРТА СТЕБЛИНА

Нащо живе людина?

А для чого корінь?

А листя кому потрібне?

Щоб спіймати ласкавими долоньками сонячний дощ променів, перетворити його вкупі з теплими й небесними зливами в тужаву, тремтливу прозору плоть зеленого життя. Щоб розквітла на дереві, на кущі, на бадилині квітка.

А квітка навіщо?

Ой, це найсмішніше запитання. Хіба можна жити без квітів? Учителю, невже хтось може жити без квітів?

Я не вірю в це. Я не уявляю собі світу без квітів. Може, квітки на Землі були прелюдом людини. Ми ж вивчали ботаніку й знаємо, що раніше, в доквітковий період, на планеті жили тільки дракони й чудиська — жахливі рептилії: повзаючі, літаючі, плаваючі. А довкола — непролазні хащі хвощів, плавунів, папоротників. І жодної квіточки!

І тільки коли все те відмерло, саме тоді з’явилися на планеті квіти. Раптово. Ніби дарунок сонця. І ссавці завоювали землю, приготувавши стежку для людини. Чи не було це дією квітки — поява людини? Чи не помогли квітки своїми плодами, листям, запахами усунути драконів і сотворити людину? Чи не є ми — діти квіток? Чи не ждуть квіти від нас того ж самого — боротьби з потворностями життя і сіяння краси на Землі та інших планетах!

Може, ви усміхнетеся моїй мрії. Але я хочу вірити, що ми йдемо до такої епохи, коли люди стануть, як квіти, — прекрасні, всевідаючі, невмирущі, сонячні. Ми — будівники цієї епохи.

ВІТЯ ГОРА

Нащо живе людина?

Ми вивчали, учителю, в школі історію народів світу. Ще недавно люди були дикі й забобонні. Боялися грози й бурі, вулканів та повені, пожежі й наглої смерті. Поклонялися вигаданим страшилищам, тремтіли від кожної тіні. Цілий світ оповила вигадка жерців про жорстокого бога. І прекрасний герой Джордано вмер на вогнищі за те, що побачив у небі не лиховісних богів, а зоряних братів.

Вік за віком герої прорубували широкий шлях серед хащ незнання й страху. І ми вже бачимо далеко-далеко: навіть у невидимості сягає наш розум, куди раніше жахалася линути думка. Я відчуваю, як у мене виростають крила. Не з пір’я, як малювали колись у янґолів старовинні живописці, а з розуму й праці. Вони нетлінні, вчителю, і вічні — крила людини.

Нащо живе людина?

Щоб дику колись землю зробити квітучим садом. Щоб прокласти шляхи поміж горами, щоб напоїти спраглі пустелі джерельною водою. Щоб жити однією сім’єю по всій планеті. Щоб кувати розпечене залізо і милуватися золотистими іскрами з-під молота. Щоб садити яблуні й дарувати дітям пахучі, смачні плоди. Щоб прийти на поміч скривдженим, як це робили наші герої в Іспанії.

Нащо живе людина?

Щоб перетворити Землю на зоряний самоцвіт, стати сонячним молотобійцем. Щоб засівати зернами нашої правди інші світи, про які ми недавно говорили з вами, про які писав Ціолковський.

Я не дуже розфантазувався, учителю?

Вірю, що ні. Недарма ми захоплюємося подвигами Чкалова і Папаніна, Корчагіна і Щорса! Недарма мені солодко-тривожно, коли я дивлюся в зоряне небо, або в очі блакитній незабудці, або в обличчя старої жінки, котра любо вишиває мереживо на сорочечці своєму синові.

Чому мені здається, що одна й та ж блакить мерехтить у пелюстках квітки, і в склепінні літнього неба, і в очах нашої Іванки? І ніби та сама нитка тче візерунки на вишивці, і між зорями, і жилочку в листочку подорожника, і синюваті вузлуваті жили на руці трудящої жінки?

Недарма живе справжня людина, вчителю. А навіщо? Не можу про те до ладу сказати. Хисту не маю. Може, колись, як виросту…

ВАСИЛЬКО І СЕРГІЙКО КРЕМЕНІ

Нащо живе людина?

Ми разом про те напишемо. Разом з’явилися в цей світ. Хотілося б разом піти з нього — і щоб недаремно піти. Разом потрапили до вас, довго літ грілися біля вашого серця. Разом сиділи в сосновій посадці вночі, міркували, про що писати?