Хто ти? - Страница 50

І ось тепер ми вільно збираємось для обговорення питання, яке тисячоліттями хвилювало великі уми й серця: якою стане людина, як зміниться світ від нашої праці, творчості, які можливості відкриваються перед нами після нашої революції.

У нас нема певної проґрами вечора. Регламент відсутній. Якщо виступаючий говоритиме цікаво — хай говорить скільки захоче, якщо нецікаво, нудно, — ми його зупинимо. Домовилися?

— Згода! — радісно заплескали в долоні мої вихованці.

— Анархія, — закрутив головою голова колгоспу. — Такого туману ти напустив, Іване Йвановичу, що сам чорт ногу зломить. Смисл життя! Дорівнятись до себе! Те, що дідам нашим було просто, ти затуманюєш. Жити — це просто жити.

Вихованці відверто засміялися, не стримали посмішок і гості. Голова завважив це, набичився.

— А що, хіба не так кажу? Треба працювати, виконувати плани — буде більше хліба, м’яса, молока, то буде і все інше, книги там усякі, кіно, концерти чи гуляння… Якщо ж тільки мріяти, в рожеві тумани поринати, то дідька лисого вимрієш, а не майбутнє. Хіба неправду кажу?

— Хто хоче відповісти Герасиму Степановичу? — запитав я серйозно.

Підвівся Толя Вогник, мовчки озирнув зал. Усі здивовано дивилися на нього. Ця хвилинна тиша ніби пробудила щось у душах присутніх, у багатьох очах спалахнули вогники очікування. Я теж ніби вперше подивився на свого улюбленого вихованця. Високий, гінкий, як молоде деревце, він здавався вже цілком дорослим, зрілим. Дві гасові лампи давали обмаль світла, і все ж їхні відблиски, мов зорі, мерехтіли в його темних, як дві кринички, очах. Він звів погляд угору, під склепіння шкільної обсерваторії, яку ми побудували на горищі головної будівлі. І мабуть, саме в цю мить мовчання присутні відчули всю Дивність, казковість, винятковість нашої зустрічі. Очі Ціолковського усміхалися з портрета, підбадьорювали, і я завважив, як Толя на хвильку торкнувся своїм поглядом вченого. Потім взяв зі стіни свою кобзу і раптом сказав:

— Спочатку я заспіваю пісню. В ній — те, про що я думаю.

І він заспівав — тихо, тривожно, схвильовано:

Вічна тайна кличе нас,
Вічна тайна кличе.
Птаха-вожака наказ
В просторі курличе:

— Вилітайте в рідний край.
Всі, хто має крила,
Жде нас ясний небокрай,
Жде Вітчизна мила.

Таємниці поклик чуть
В обрії іскристім,
Крила лебедів несуть
У висоти чисті.

Розривай завісу сну,
Ніби павутину.
Линь у неба глибину,
В долю лебедину…

Так же раптово, як почав, Толя й обірвав свій спів, і як досвідчена людина, а не підліток, промовив:

— Усе, що сказав Герасим Степанович, — правильно. Але то правда однієї тільки миті, тієї, коли ми, справді, повинні косити, доїти, сіяти, копати, орати, їсти. Голодному — одна думка: наїстися! Але навіть голодний одвернеться від вишуканих страв, досхочу наївшись. А ми давно вже не голодні й не холодні. І тому жадібно прагнемо пізнати головну тайну, ради чого з’явилися в цей світ. Гарно сказав Іван Іванович, повторивши слова Лесі: дорівнятись до себе! А як це важко, бо ми й самі безмірні, як небо. Дорівнятись до себе — це вічно пізнавати таємниці світу, покращувати його, захищати від мертвечини, думати про зустріч з далекими розумними братами. Погляньте на стіну. Ось висить лист, якого нам написав Ціолковський ще в тридцять п’ятому році. Там є рядок його заповіту: «Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку нев’янучого космосу…» В одній фразі стільки глибини! Вчений бачив довкола тільки глум, сірість, міщанство, убогість. І зумів піднятися над усим цим, зумів дорівнятися до себе, мріючи про чудове прийдешнє людства. Діждався нашої великої революції, коли вже не одинаки, а тисячі людей підхопили його естафету. Ми знаємо його мрії. Ці мрії — не утопія. Ми віримо, що вони вже тепер починають здійснюватись, бо ми приймаємо їх, як свою проґраму життя. Чуєте, Герасиме Степановичу? Не як казка, а як проґрама життя. Ми підемо вчитися далі, оволодіємо новими знаннями, засадимо рідну землю чудовими садами, зробимо щасливими всі народи нашої країни, а потім вирушимо у зоряні краї, назустріч вічній тайні. Ви скептично усміхаєтесь. Але ми твердо віримо, що наша мрія — реальність якщо не сьогоднішнього, то завтрашнього дня. Ціолковський мріяв, що людина в недалекому майбутньому вийде у космос. А ми вже віримо, що першими досягнемо цього, бо мрія Ціолковського оволоділа міліонами наших дітей. Хто зупинить таку мрію? Учений бачив міжзоряні міста на інших планетах, бачив космічні станції, на яких житимуть і вивчатимуть таємниці всесвіту наші люди. І це буде, це прийде. Коли? Я вірю, що ми будемо свідками цього. А далі — польоти до інших планет і зірок, зустрічі з іншими мислячими істотами далеких світів.

Слухали Толю заворожено, навіть голова розкрив рота від подиву. Хлопець ще довго викладав свої міркування з приводу прийдешнього, малював конкретні обриси життя XXI віку, як вони йому ввижалися, і ніхто його не зупиняв, не обривав. І лише коли він замовк і сів, наш фізик Сергій Гнатович, докірливо похитуючи головою, промовив:

— Все добре, Толику! Як фантазія, це прекрасно. Але гадати, що це реальність недалекого майбуття — наївно. Ми ж з вами вивчаємо фізику, хімію, математику. Можемо провести розрахунки, визначити: чи є в нашому розпорядженні такі ресурси, такі сили, щоб вирватися в космос? Теоретично — так! А практично? Потрібні гігантські кораблі, стільки цистерн пального, що ніяка конструкція не витримає. Тут потрібна інша технологія, інше паливо… та й багато чого іншого. Таке буде, може, лише років через сто-двісті. Не раніше…