Хто ти? - Страница 162

162

І здалося їй, що в надрах віковічного дерева ожило, запульсувало втаємничене, затужавіле серце. Штовхнуло заморожену кров, розтопило її, покотило по незримих артеріях. Забриніли слова, відлунюючись у глибинах свідомості, набуваючи певного змісту. Оленка згадала ті далекі весняні дні, коли Микола розповідав їй про мову дерев, і тепер вона знову зосередилася, забула себе, свою окремість, ввійшла чуттями в студену сутність прадавнього дерева, намагалася сприйняти його мову, його прагнення, його життєвий ритм. Може, воно, в ім’я давньої дружби, дасть відповідь — навіщо я жила, для кого, для чого?

«Ніхто не дасть відповіді, — шелестіло дерево. — Ніхто, — свистів вітер у гіллі. — Лише ти. Тільки серце твоє».

Тільки я? Що ж, це правда, друже мій. Я розумію. Але не так просто відповісти самій собі. Не так просто. Ще з давніх-давен лунає над світом заповіт — пізнай самого себе. Мудрий еллін усміхається, дивлячись в наші очі, чекає, як ми здійснимо його заповідь. Та чи не є це завдання безмежно складним? А як я бажаю почути просте, ясне слово.

«Зрячий збагне, — шелестіло віття. — Щирий відчує, — скрипіло дерево. — Дихайте вітром надій», — завивала хурделиця.

Знову те саме, що й тоді, чверть віку тому. Дихаите вітром надій. Що це? Насмішка? На що мені надіятися, сподіватися? На кого? Учні, школа, друзі, мій ветхий друг дід Василь, малесенька Русалія. Все це дає радість, наснажує новими силами, забирає весь час творчого діяння і життєвого клопоту. Нові дороги пізнання, космічна ера, неосяжні обрії поступу. Знаю, все знаю. Сама про це кажу дітям, навчаю їх зливатися з пульсом сучасності. Але ж у мене є серце, малесеньке, не помітне людям. Воно стукає щоднини, болить і болить. Чому воно болить? Чому ніщо його не заспокоїть?

Кора в’яза холодила щоку, але той холод обпікав, пульсував, шепотів дивні слова. З надрів дерева долинали зітхання, чулася тривожна відповідь.

«Живе за живим болить, — мов із сновидіння долинав шелест. — Живе за живим…»

Оленчине серце забилося, затріпотіло болісно. Знову те саме — дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй десятиліттями. Те, що не дає спокою. Віра діда Василя в те, що Микола живий. Жив и й! Звідки в ньому та віра? Часто Оленка заставала його на самоті, коли старий Сміян про щось бесідував із своїм загиблим онуком, про щось розпитував, співав йому свої пісні. І ще згадує Оленка дитинство старшої Русалії, коли їй було десь п’ять рочків: вона якось розглядала старі фотографії, довго вдивлялася в зображення Миколи, наспівуючи: «Татко, татко, татко, сів на лебедятко, полетів до гаю, до бабусі в хатку…» А потім запитала Оленку: «Мамцю, а чому татко не приходить? Він розгнівався на нас?» Вона тоді відповіла дитині, що татко загинув під час війни, що на тім. боці Дніпра височіє його могила. А Русалія з якоюсь фанатичною певністю гостро заперечила: «Татко живий! Татко наш живий». Ні, так можна збожеволіти! Досить. Навіщо так жартувати? Я не хочу втіхи й прекрасного обману. Я хочу лише ясності.

«Любов вічна, — співало їй нечутну пісню старезне дерево. — Любов не вмирає. І не вмирають кохані. Не вмирають. Бережіте любов. Перед нею все відступає — смерть, холод, знемога… Час — велика мара ілюзії, ворог живого — відступає перед любов’ю. Бережіть любов…»

Теплий клубок підступив до серця Оленки. Незбагненно, але як радісно. Звідки ця радість. Чому? І слова давньої пісні… «Чи у бурі, чи під ураганом, під дощами, під промінням зір, в серці радість з’явиться неждано, то мій добрий вісник, ти йому повір…»

Вісник радості. З якого краю ти примчався? Не знаю, не хочу розгадувати. Добре, що ти не забуваєш мене. Хай буде радість, нехай вона хлюпає в кригу мого смутку, розмиває її. Я буду дитям, я слухатиму прадавні казки вікового дерева. І це буде моєю найвищою мудрістю.

А тепер — пора. Сьогодні новорічний вечір. Мене чекають у школі. Мене ждуть. Там буде радісно й весело. І я теж впиватимусь дитячою радістю. Так треба, друже. Так треба. До зустрічі, до нової зустрічі. Я незабаром знову прийду до тебе. Приготуй мені, друже, добрі слова, а я прошепочу тобі своє слово вдячності й любові, слово щирості й розуміння за ласку твою, за велику й просту мудрість. Наша тайна залишиться з нами.

Оленка закуталася у вовняну хустку, рушила до села.

А вслід їй старезний в’яз скрипів: «Радістю перейдемо горе. Радістю і любов’ю. Мудрість у власному серці. Слухайте серце… слухайте серце…»

ВІДГОМІН МИНУЛОГО

Два класи перетворено в зал. Посередині ялинка.

Пливуть хвилюючі звуки вальсу. Вихором кружляють у мелодійному потоці хлопці, дівчата із старших класів, учителі, гості з села, з району, зі столиці. Згори падає, сіється конфетті, звивається змійками серпантин. Блимають, казково переливаються розмаїті ліхтарики. Феєрично, дивно, святково у школі.

Дитячий хоровод оточив ялинку, заспівав грайливу пісеньку.

Потім з’явився Дід Мороз, і всі учні та дорослі радісно зустріли його, пізнавши в ньому старого Сміяна. Він зняв з плеча велетенський лантух, повільно розв’язав. Присутні з нетерпінням чекали, які ж подарунки приніс бажаний гість? З лантуха вистрибнула малесенька Русалія, радісно защебетала, танцюючи довкола Діда Мороза. Всі щасливо засміялися, а коли старий Сміян добув з торби ще й кобзу, зал сповнився оплесками. Кобзар підняв руку, закликаючи до тиші.

— У всі віки найкращим подарунком під Новий рік вважалася пісня. Ще задовго до введення християнства на Русі дива Мороза кликали кутю їсти, співали йому величальні пісні, раділи його приходу, як запоруці врожаю та добробуту. Див Мороз — могутній покровитель зими. Це вже пізніше візантійці перейменували дива на діда. Так от сьогодні я знову наречуся своїм давнім ім’ям дива Мороза і заспіваю всім вам, любі діти, свою пісню. Слухайте.

162