Хто ти? - Страница 161

161

Дідові Сміянові вже сімдесят вісім років, але він ще міцний дідуган. Сива грива, сива борода й вуса, цілий ліс сивини, а з-під брів-стріх іскряться гострі допитливі очі. Його невістка Олена Мусіївна справила на мене надзвичайне враження. Хоч їй вже за сорок, але вона мені спочатку здалася зовсім молодою жінкою дивної краси. Лише при ближчому погляді примічаєш глибинну життєву втому, якусь ледь помітну душевну тугу, котра ще сильніше підкреслює її вроду. Ми дізналися про складну сімейну драму цієї родини. Олена Мусіївна удочерила дитя загиблої під час війни юної циганки-розвідниці, виховала його, дала освіту. Ту дівчинку врятував дід Сміян, вигодував її, оберігав у мандрах. Назвав її Русалією, бо ж була вона дніпровським дитям, народженим серед верболозу, рогози, під спів річкової хвилі.

Бачив я фотографії Русалії. Екзотична буйнокоса дівчина з огненними чорними очима. Кілька зображень в індійському сарі, в танцювальних позах. Олена Мусіївна розповіла, що Русалію з дитячого віку потягло до східних леґенд, казок, пісень, танців. Вона п’ятнадцять разів дивилася кінофільм «Бродяга», їздила навіть у райцентр і в Київ, щоб знову й знову переглядати його. Віддали її вчитися в Москву на факультет східних мов. Вивчає вона гінді, бенґалі, санскрит. Збирається їхати до Індії, бо одружилася з індійським студентом і подарувала своїй прийомній матері донечку, теж викапану Русалію, тому й назвали її тим же таки ім’ям. А тепер маленька Русалія перевертає все догори дном, грається з сивезною бородою прадіда Сміяна, проти чого він аж ніяк не заперечує. Коли старий кобзар бере до рук бандуру, маленька розбійниця замовкає і віддано дивиться йому в рота, очікуючи пісенних звуків якоїсь нової думи чи імпровізації. Я записав таку пісню, присвячену нашим славним космонавтам, їхнім подвигам. В ній відзначено не лише велич подвигу космонавтів, але й проглядає засторога для нащадків, щоб не захопилися надмірно зоряними масштабами, щоб не забули тих джерел, звідки самі вийшли, де зростали і набиралися сил:

Із полонин земної матері
Ідемо в зоряні ліси,
Вже в ґалактичному фарватері
Лунають наші голоси.
Але дороги поміж зорями
Замків не знімуть — не проси!
Зростають між земними горами
Сади любові і краси…
Встає за обрієм примарами
Ілюзій віковічна мла.
Та правда дивними Стожарами
У власнім серці розцвіла…
І прагнучи у хащу зоряну,
Не щезне дума хай свята
Про ниву батьківську незорану,
Де треба сіяти жита.
Так просто все — і сили множаться,
І крила в простори несуть,
Та серце все-таки тривожиться —
Чи в істину проляже путь?
Не забувай колиски давньої,
Не забувай старих могил,
Де таїна дороги славної.
Де джерело одвічних сил!..

Як просто й пісенно він висловив тісний зв’язок минулого й прийдешнього, народного кореня і грядущих космічних осягнень. Треба в Сміяна перейняти тайну магічного впливу на слухачів.

Нові друзі познайомили нас із музеєм, розташованим у приміщенні колишнього дитбудинку. Експозиція багата, зібрані документальні факти про минулу війну, про звірства окупантів, а особливо про подвиг дітей-партизан та їхнього вчителя Громограя — вражаючі, страшні. Ім’ям партизанського загону «КЕЦ» названо тутешню школу, діти знають про кожного учасника героїчного подвигу, співають пісні Толі Вогника, обговорюють шкільні твори юних партизанів, що їх пощастило розкопати на місці останнього бою.

Ми сходили на лижах до «Таємничого Острова». Там уже побудовано меморіал. Школярі спорудили над братською могилою учнів та учителя прозоре накриття, під яким вічно мерехтить невеличкий язичок Вічного вогню, нагадуючи про невмирущість героїв. Повертаючись увечері від меморіалу до села, ми довго оглядалися назад, на блискучу зірку, що тривожно вітала нас з гущавини лісу, ніби передавала братерське вітання тих, далеких, котрі пройшли тут поперед нас серед гуркоту бою, під ураганними вітрами руїни і смерті».

КОРІННЯ ВІРНОСТІ

Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Сміяни затуманилися, танули в метелиці. Біла запона вкрила Правобережжя, Дивич-гору, луки, ріку. Підійшла до в’яза. Притулилася «щокою до його шорсткої вузлуватої кори. Вітаю тебе, віковічний друже. Здрастуй, вартовий нашої любові!

Два десятки років відпливло в океан вічності рікою часу. Багато це чи мало? В серці ніби одна мить. Мов політ стріли. Вже не одна зграйка її вихованців вилетіла зі школи на неосяжні простори життя, вже й вони мають свої сім’ї, дітей, вже й вони старіють, зріліють, вже її прийомна донечка стала матір’ю, і в хаті дзвенить веселий, щасливий сміх малесенької Русалії, а вона мовби й не відчуває часу. Чому?

Ніби вчора, ніби ось тут, поруч, за тоненькою плівкою буття, звучить голос Миколи, глухуватий, рідний голос, чується задумлива розповідь діда Василя, сяють ласкаві очі матері Миколиної, колишеться в мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро.

Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє. Не подінусь я від вас нікуди. Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої, ні крику останнього донечки моєї незнаної.

Тихо, тихо… Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай мирно сплять дні колишні, нехай спочивають у рідній землі тіла героїв. Живі йдуть поряд. Про них турбота, про них думи. Для них — любов.

Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідному гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук, її сумнівів, хитань, її траґічного кохання? Хто скаже їй про це, хто відповість?

161