Хто ти? - Страница 160

К оглавлению

160

Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі вмирає, заглушена ураганом руїни. Простір, серце у сум’ятті, в хаосі. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Навіки, назавжди.

Що це обірвалося? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, то рушиться темне, похмуре підземелля її легковажної юності? Чи, навпаки, змикається над її головою стеля нової фортеці, нової таємниці?

Хто допоможе зруйнувати її?

Мелодія сьома
БІЙ У ЛАБІРИНТІ

(З щоденника Євгена)

«…Довго я не писав. Не міг отямитися від удару. Ніби якась павутина обснувала мене. Ніяк не міг примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелоґічно. Що промовляє в їхньому серці? Які голоси? Чому вони кружляють у якомусь зачарованому колі, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.

Роману не дивуюсь. Його суть — підлість, можливо, неусвідомлена підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай. Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль. Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув, насильно милим не будеш. Треба, щоб усе було ясно й радісно, просто, щиро. Хай іде в життя, хай шукає нової дороги. Якщо знову наші стежки зійдуться, я так, як і раніше, віддам їй серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй.

У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки й дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти, пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивовижна сила — хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, здружений. Я відчував не раз, як під час гармонійного співу зі мною відбувається щось надзвичайне: повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся, явно відчувається, що тебе обмиває якась лавина енерґії. Яка невивчена ділянка життя для наукових експериментів! Мелодія, ритміка — і буття. Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і космосу, людини й просторового ритму, людини й тонких творчих психоенерґій.

Юрко познайомив мене з учительським колективом тутешньої школи. Є серед них чудові люди зі сміливим еволюційним мисленням, з ясним розумінням необхідності реформ у школі, таких реформ, що допомагали б якнайповніше формувати тип нової людини, безстрашної, оптимістичної, трудящої, щирої, динамічної, талановитої, людини — предтечі комуністичного суспільства.

Недавно я бесідував у школі про велику силу пісні, мелодики, ритму. Виклав свої фантастичні ідеї з приводу цього. Було багато суперечок, навіть дещо гумористичних, але загалом зрозуміли мене правильно і вчителі, і учні. Та й не лише зрозуміли, а приступили до дії: учитель співів запропонував уранці робити не просто фізичну, а й пісенно-ритмічну зарядку. Всі схвалили цю пропозицію з радістю. Вже й тутешні сільські люди звикли до того, що кожного ранку з дворища школи чується потужний урочистий спів. Так звикли до оновлюючої, омиваючої дії пісні, що без неї не можуть. Кажуть, чогось не вистачає без пісенного ритму, без цієї щоденної духовної зарядки.

Учителі звернули увагу, що після цього кожен клас стає мов дружнє ядро, загострюється увага, посилюється сприйняття нового матеріалу.

Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ уже давно збагнув і застосував у житті. Вечорниці, толока, де кілька десятків людей з піснями, веселощами, жартами за день вивершують хату своєму односельчанину. Згадаймо «Дубинушку», пісні в жнива, коли найтяжча польова робота виконується легко, без виснажливої втоми, похідні козацькі пісні чи теперішні солдатські. Пісня, мелодія — невивчений резервуар енерґії. Це лише початок, найпростіша форма вияву динаміки ритму. А скільки в цій проблемі прихованого, втаємниченого, недослідженого?

Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це прославлений ветеран війни, Герой Радянського Союзу Корінь, знаменитий партизан «Агроном». Спокійний, розумний чолов’яга, сивий, як голуб. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про необхідність експерименту по вивченню впливу мелодії, пісні на рослинний і тваринний світ. Трохи подумав, засміявся. Потім сказав:

— І вас, і мене назвуть божевільними, факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, її наукову обґрунтованість… і навіть її перспективність. Зробимо, хлопці, в оранжереях експеримент, а потім побачимо. З посміху люди бувають.

Надворі зима, снігу навалило гори, позамітало деякі хати до стріх. А ми з Юрком готуємося до здійснення свого божевільного проекту, підбираємо мелодії, монтуємо в оранжереї стереофонічні магнітофонні вузли. Побачимо, що з цього вийде. Вірю в успіх, але все-таки тривога в душі залишається.

Які чудові можливості розсіяні довкола нас у житті, скільки цікавого не лише в просторах космосу чи в надрах атома, а довкола кожної людини, в повсякденності, в кожній рослині, в кожному камінчику. Тільки нагнись, поглянь, загостри думку, запали серце.

Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє. Чому ти не разом зі мною? Нам було б так добре, так чудово на спільній стежині. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона коли-небудь з моєю?

Були у Сміянах, на тім боці Дніпра. Юрко запропонував лижну прогулянку; вирішено було познайомитись з вдовою нашого героя Горенка, з його дідом. Я вражений нісля цих відвідин, навіть розгублююсь, про що перш за все написати. Які дивовижні люди! На перший погляд прості, але сповнені внутрішньої сили, певності, щирості, спокою і втаємниченої радості, крізь яку проглядає елегійний сум великих втрат у минулому.

160