Хто ти? - Страница 126

126

Наш проект передбачає динамічне проникнення в грядуще і минуле, розширивши тим самим обрій сучасності. Подробиць майже фантастичного проекту ми ще не можемо опублікувати, але треба підкреслити, що, крім динамічної актуальної інформації, будемо вводити до «Резева» психокарти реальних осіб сучасників, щоб будувати прогнози прийдешнього на конкретних ґеноґрамах людей, котрі є учасниками творення цього прийдешнього. Буде використано алґоритми сотень, тисяч доль учених, трударів, митців, студентів, школярів, робітників, сіячів, але братимуться в основному люди з футуролоґічним прагненням, з яскравою уявою.

Готується максимум інформаційних блоків актуальності (і минулої історії) в царині соціології, сільського господарства, науки, філософії, технолоґічних тенденцій, реліґії, фантастики, прогностики, мистецтва, традицій народів, що розвиваються, леґенд і міфів, казок і билин, сотень тисяч снів з різних країн, ґеноґрами тварин, комах, птахів, рослин тощо. Це дозволить, якщо наш проект зустріне розуміння й підтримку наукової громадськості, вражаюче розширити наше пізнавальне проникнення в глибини природи й людини. Коли ми досягнемо практичних результатів — тяжко сказати. Але ми віримо — це буде!

Я не можу передати того збудження, яке панувало на симпозіумі. Ех, якби мені охопити бодай частку спеціальних знань, щоб збагнути всю глибину метаморфоз, котрі відбуваються в нашій радянській — та й у світовій — науці. У всякому разі «божевільні» ідеї Боґоло та Гука допоможуть мені сформулювати свої власні уявлення про мелодизацію, гармонізацію реальності. Спробую, може, щось і вийде з того.

На випускному вечорі познайомився з нею. З нею. З тією, котру вже знаю (й не знаю) кілька років. Скільки я думав про цю мить. Ходив за нею, мов тінь. Боявся наблизитись. А тепер — знайомий з нею. І вона обіцяла прийти на іменини. Не хочу поглиблювати своїх мрій, надій, боюся розчарування. Боюся злякати своє щастя.

Ти щасливий, Євгене?

Щасливий, щасливий!

А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І хто як розуміє його?

Для мене щастя — в гармонії, в єдності. Знову та ж сама нота, про яку так гарно дискутували ініціатори математики повноти: одність, цілість. Злиття розрізнених звуків у співзвучну мелодію.

Може, вона і буде для мене тим променем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею буде радісно творити. З нею не страшні жодні невдачі, перепони.

Тихо, цить, замовкни, уяво!

…Повертається. Повертається Оксана. Написала з Парижа. Малесенька листівочка, а для мене — океан радості. Вона лауреат міжнародного конкурсу скрипалів.

Не забула про запрошення. Прийде на іменини. Як зберегти незвичайність нашої зустрічі, щоб не перетворилася вона в банальність? Хочеться, щоб це було вічно.

Вічно…»

ПОЄДИНОК

Вони переступили поріг, і мати одразу мов накрила Євгена мокрим рядном:

— Як же так можна? Іменинник, а повіявся казна-де? Друзі чекають. Пора починати.

Син розгублено виправдовувався:

— Пробач, мамо. Затримались. Ось за нею заходив. По. знайомтесь, Оксано, це моя мама.

Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в її очах заблищали іскорки зацікавлення:

— Поліна Михайлівна. Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а, дивися, отаку царівну знайшов.

Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:

— Мамо…

— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Може, вам потрібне дзеркало? Хвилиночку заждіть, я вас проведу.

Вона вернулася до сина, накинулась на нього:

— Яка красуня! Дуже рада за тебе. Певно, і батьки її люди непрості? Хто вона?

— Мати її санітарка. Батько загинув на війні.

Пухке обличчя Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.

— Ой синку, все граєшся в романтику, в кохання. На личко задивився, не дізнавшись, хто й що. Привів додому. Я. Це вже відповідальність… А потім доведеться розійтися, що люди скажуть? Га? У нас така сім’я!

— А я не думаю «розходитися» з нею.

— Ну от, от! — сплеснула руками мати. — Пішло, поїхало! Навіть на іменини ти псуєш мені настрій.

— Іменини мої.

— Егоїст! Ти завжди так.

— Мамо, вона чекає.

— Іду, йду. Хоч скажи, а хто вона?

— Скрипачка. Була в Парижі. Лауреат міжнародного конкурсу.

Поліна Михайлівна засяяла.

— Чому ж одразу не сказав? Воно й видно — талант! Принцеса! З такою не сором показатися на люди. Молодець. Хвалю. Ну йди, іди, веди її до гостей.

Євген одійшов од матері, рушив до Оксани, котра причепурювалася біля дзеркала. На серце після розмови з матір’ю лягла якась тінь. Так було завжди: кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічали іронію, зітхання, повчання — як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з коханою дівчиною, було затьмарене.

Оксана завважила зміну настрою хлопця, жартома продекламувала:

Впала на серце чорная дума.
Очі сповиті хмарою суму.
Скинь, імениннику, журу-гризоту,
Не до лиця тобі нині скорбота!

Від усмішки дівчини на серці Євгена посвітліло. Він шепнув їй:

— Не дуже кортить мені до столу. От якби нам з вами до лісу, на луки, до Дніпра, до сонця…

— Заждіть, — засміялася Оксана, — Ще встигнемо. Ведіть мене до своїх. Тільки, знаєте, — шепнула вона, — мені трохи незручно. Там академіки, вчені, фізики. А я?

— Академіків нема, — запевнив Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З кіберцентру, з інституту фізики, з консерваторії. Прошу вас. — Євген відчинив двері, його зустріли веселим гамором, вигуками:

126