Хто ти? - Страница 127

127

— Кара! Кара імениннику!

— Поцілуватися з конем Богдана!

Та коли присутні побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво оглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко підвівся високий чорнявий хлопець, кинувся до неї зі словами:

— Ого! Євгене! Чому мовчиш? Язика проковтнув? Воно й не дивно. — Він подав руку дівчині, ґречно запросив її до столу: — Будьте, як вдома. Я Роман, старший брат оцього розгубленого дивака. Це наші хороші друзі. А як звати вас?

— Оксаною…

— Чарівно! Незрівнянно! Братва, приймете до гурту Оксану? Знайомтеся, будь ласка. Ось Гера, Василько, Петрусь, а це — Микола.

— Дуже рада, — вклонилась Оксана.

— Сідайте ось тут, поруч мене. Женько, твоє місце там, іменинницьке! Ти ніби невдоволений?

— Та ні, — стримуючись, відповів Євген.

Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона прикрила очі віями, скоса розглядала присутніх. У кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна й стара повна жінка, хатня робітниця Клава, носили до столу закуски.

Євген, сівши на чільне місце, був наче сам не свій. Відчував себе обійденим, обкраденим. Чому від нього забрали Оксану, ще й так нахабно? Чому так розв’язно поводить себе Роман? Це нечесно, неетично.

— Ну що, почнемо? — підвівшись, запропонував Роман. — Іменинник у нас красна дівиця, то я буду тамадою. Євгенові нині стукне рівно двадцять п’ять років. Це такий вік, коли людина має бути серйозною і солідною. Побажаймо іменинникові серйозності, бо солідним він навряд чи стане. Жартую, жартую!

Всі, дружньо підсміюючись, підтримали Романа. Оксана, завваживши, що іменинник не п’є, несміливо озвалася:

— А ви, Євгене?

— Я взагалі не п’ю, — озвався Євген.

— Не звертайте на нього уваги, — гукнув Роман. — Махніть на нього рукою, він пропаща істота.

— Ну, чому ви все-таки не пригубите? — наполягала Оксана.

— А навіщо? — Євген ясними очима оглянув присутніх.

— Дуже дивно, — манірно проспівала Гера, — для чого ж ти нас запросив? Щоб дивитися на тебе? Так ми тебе й так бачимо часто.

— А хіба відзначати іменини треба лише випивкою? Можна поговорити, посперечатися… Треба, щоб людина веселилася природньо, як дитя, без штучних ін’єкцій.

— Не будь ханжою, Євгене! — звернувся до нього Петрусь.

— Доморощений філософ, — Роман підморгнув Оксані. — Ви не слухайте його.

— Вікна розуму повинні бути чисті, — огризнувся Євген, — а не запльовані алкоголем. Хіба не так? Через брудні вікна що вже там побачиш? Тільки каламуть…

Гості слухали іменинникові слова зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуски. На протилежному від Євгена боці зав’язалася суперечка між фізиками та музикантами. А Оксана все ще тримала свого бокала, розгублено поглядаючи на іменинника.

— Пийте, — прошепотів Роман. — Не слухайте його.

Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, не дивлячись ні на кого, набурмосившись. Поглянула на Романа. Той відповів їй довгим, жагучим поглядом. І вона з острахом відчула, що той погляд не був їй неприємний. І сам Роман гарний, ґречний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, кучері з синім відблиском, як у воронячого крила. Дуже гарний, якийсь надто зовні гармонійний.

Він прикрив віями очі, прошепотів.

— Хай нам, Оксанко, буде весело…

Вона підняла келих, звернулася до Євгена:

— Євгене, за вас! За ваше щастя!

Іменинник стрепенувся, щось хотів відповісти. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила, червоні вуста в неї заблищали. І одразу дівчина стала трохи земнішою. Щезло щось незриме, одлетіло, випарувалося. Чари розтанули.

«Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне».

Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, Романів товариш, жваво жестикулюючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:

— Усе можна змоделювати. Все! Весь світ. Кожну рослину, тварину, кожне явище. І людину. Кібернетика охопить собою все! Це — універсальна доктрина!

— Захоплюєтесь, — заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена, котрого звали Петрусем. Він труснув картинно буйною гривою волосся, узяв Василя за ґудзик, ніби хотів передати йому свою переконаність. — Ви переносите успіхи кібернетики навіть на ті явища, котрі їй не підвладні. Ось хоча б мистецтво…

— Ха! Що таке мистецтво? Певна сума специфічної інформації про навколишній світ. Специфічної, суб’єктивної інформації у вияві мелосу, логосу чи там живописного, монументального, графічного образу. От і все!

— Це — вульгаризація.

— Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні казочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснить усе.

— Навіть інтуїцію, творчий процес?

— А чому б і ні? — іронічно втрутився в суперечку Роман. — Ось Носов та його послідовники сформують штучний інтелект, і, прошу ласкаво, милуйтеся вашими ірраціональними штучками — інтуїцією та «творчим процесом».

Василь повчально підняв пальця вгору, потім тицьнув ним у груди Петруся.

— Експеримент заперечує тебе, брате мій! Уже давно є кібери-поети, кібери-шахісти, композитори. Ваша парафія вже стає підвладна суворій науці. Творчий процес теж моделюється.

— Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування і мавпування, переспівування того, чим горіли митці, фактично це плаґіат, крадіжка — мистецька чи літературна. Елементарне епігонство, механічне епігонство. Таку «творчість» — визнаю! — можна запроґрамувати, змусити машину видати своєрідну копію, пародію, наслідування. А я маю на увазі справжню творчість, котра змушує плакати, радіти, горіти, йти на повстання, на барикади. Ви зможете змусити свої ЕОМ пережити неповторний процес відкриття нового, оригінального?

127