Хто ти? - Страница 115

115

Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в темряві. Прощай, Україно! Прощай, рідний краю!

Хмари то розходяться, то знову змикаються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються разом з літаком.

Марія схиляється над носилками, придивляється до воскового обличчя Миколи. Друже, невже для того я тебе вирвала з пащі смерті, щоб знову втратити? Не може бути, не повинно…

А поруч з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі стежки долі з’єднали їх знову докупи. Чи надовго?

Розплющи очі, Оленко, простягни руку, Миколо! Торкніться одне одного, отямтеся. Ось біля вас, за півкроку, сидить старий дід Василь, знеможений і тривожний. Він не знає, що його онук поряд, не догадується… Розрайте його, поверніть йому колишню радість.

Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.

Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному небі.

Ревище літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона? Що з нею? Невже правда? Це Велика земля? Не треба ховатися, не слід боятися? Навколо свої, рідні?

До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах приймав поранених. До нього піднесли Миколу. Він поглянув на нього, записав.

— У госпіталь 3907. Ви з ним, дівчино? Чудово. Допоможете доглядати. Санітарки потрібні. Ідіть до машини.

Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:

— Цю поранену зі мною. Негайна операція. Що? Ви з нею? А дитя чиє? Сирота? Ну гаразд. Будемо сподіватися на краще.

Машини рушили. Замиготіли зокола ялини, ветхі будівлі.

Нова стежка долі відкривалася перед Миколою, Оленкою, старим Сміяном, Марією. Ніби від казкового каменя на перехресті розбігалися вони врізнобіч, не впізнавши одне одного в сутінках життя. Куди веде їх стежка, до яких обріїв? Де судилося їм зустрітися знову? І чи судилося?..

«Все дуже ускладнилося. Довкола Сміянів хмари жандармів. Бачив людей з райцентру. Кажуть, що партизани напали на Сміяни, розігнали німців, визволили нашу вчительку, котру мали повісити. Її разом з групою поранених! партизанів відправили на той бік фронту. З Києва прислали посилений підрозділ жандармерії, багато хат у Сміянах та сусідніх селах спалили, майже всіх молодих дівчат і хлопців вивезли до Німеччини. Про «Агронома» люди нічого не знають. Ходить чутка, що його загін перебазувався десь на північ, ближче до чернігівських лісів. Нам би туди. Але як? Треба зачекати. Виждати.

Червень. Паркі дні. Діти знемагають від безділля. Я ледве утримую їх. По радіо повідомили про тяжкі бої на Кавказі, під Сталінґрадом. Вихованці в одну душу вимагають бодай чим-небудь допомагати своїм.

Вітько з Грицем кілька разів бували біля пристані. Пароплав і досі там. Виявилося, що на ньому група офіцерів-річників. Диспетчерський пункт для керування потоком вантажів, переважно військових. Гриць пропонує «рвонути». Воно б добре. Але чи не прочешуть тоді карателі всі ліси й урочища довкола? Чи втримаємося ми?

— До «Таємничого Острова» не доберуться, — заспокоює Гриць. — Болота, трясовина, струмки, хащі. Побояться.

Сьогодні ввечері будемо рішати, як бути.

(З щоденника Громограя)

Сталося! Перша бойова операція здійснена!..

Гриць уночі тихесенько кілька разів підпливав під днище корабля, тамуючи дихання, заклав дві чималенькі порції толу. Детонуючий шнур обережно обвів довкола корпусу судна, потім по тросу — до берега. Прослизнувши біля патрулів, хлопець добрався до кущів. Переможно всміхаючись, прошепотів:

— Порядок! Можна починати.

Ми підпалили бікфордів шнур опівночі, коли з кают-компанії чулася музика, веселі вигуки, сміх, а на фіранках Ілюмінаторів мерехтіли тіні танцюючих.

Вибух був славний. Увсебіч полетіло шмаття корабля і причалу. Пароплав здригнувся, похилився, враз охоплений полум’ям.

При багрових полисках мелькали чорні постаті, лементували. Чулася стрілянина. Ми спокійно, не поспішаючи, відходили до лісу.

— Це вам за Ванька, — шепотів за моєю спиною Гриць.

Йдемо без дороги, без стежки. Між віковими деревами, між густими чагарями. Знаємо напрямок без орієнтирів. Доберемося до схованки навіть із зав’язаними очима. Бо ми вдома, бо ми на рідній землі. І не буде вона для чужинців гостинною, не матимуть вони тут спокою, доки не втечуть додому або навіки не залишаться гнити в могилах, як і сотні, тисячі інших напасників минулих віків.

Цієї ночі вирішили: зробимо перерву в диверсіях, щоб одвернути од себе увагу ворога. Поки що обмежимося розповсюдженням листівок. Женька вдосконалює приймача, обіцяє, що Москву буде чути чудово.

Минув тиждень. Ми не виходимо з лісу.

По радіо вісті невтішні. Кубань окупована. Німці лютують на Кавказі, біля Волги.

Головне, щоб сумніви не здолали дитячі серця.

Ніч. Діти сплять.

У моєму серці тривога. Безсоння.

Виходжу з бліндажа. Дивлюся в зоряну далечінь. Вона, як завжди, велична, заспокійлива. Мерехтить, кличе, віддає себе і забирає тебе. Спробуй узяти, спробуй осягнути?! Полум’яна безодня поруч — і в безмірі. Відкрита — і недосяжна. Рідна — і чужа. Чогось ми не збагнули в ній. Чи в собі?

Солодко, п’янко у заростях калини співають солов’ї. Ніби й нема війни, руїни, горя. А може, для них нема? І живуть вони поза нашими болями й турботами?

Ліс шепоче, втішає. Тулюся щокою до вербової кори, заплющую очі. Вербо, вікова подруго, втиш мою тривогу. Звідки вона прийшла, що віщує?

Діти. Вони — мій вічний біль і туга. Рад би небо їм прихилити, а доводиться посилати в пащу смерті».

(З щоденника Толі Вогника)

115