Хто ти? - Страница 114

114

— Ми готові! — підхопив Васько.

Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опустилися долу. Вони спокійно й віддано дивляться командиру в очі. Не він наказує, наказує їхня совість.

— Маріє, коли має бути страта?

— Сьогодні, о другій годині. Біля сільради.

— Двадцять кілометрів, — прошепотів Микола, внутрішнім зором охоплюючи шлях через болота й ліси, — Чи встигнемо за чотири години?

— Встигнемо! — гаряче запевнив Васько, аж підскочивши від нетерпіння, — Веди нас!

— Треба було б повідомити щорсівців. Так було б надійніше. Хто зна, чи відають вони, чи ні? Сергійку, доручаю це тобі. А ми — вперед.

— Єсть!

Ні секунди не затримуючись, Сергій метнувся бігом по стежині. Зник у чагарях.

Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Болото. Низькоросла посадка. Очерети.

Ось тут вони з Оленкою пливли на човні весняними водами. Незабаром знову завирує течія — ген як палився повінню Дніпро. Оленко, де ти, кохана, тепер? Чи знаєш, де твій Микола, чи ждеш його?

Високі вікові дерева. Цей ліс уже перед селом. Тут вони йшли в сутінках, зморені важким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі про свої мандри. Доле, що це? На рідному обійсті чорніє пожарище. Що сталося з рідними людьми?

— Маріє, — на ходу крикнув Микола до дівчини, що бігла вслід за ним. — Що тут сталося? Пожежа чи що?

— Карателі, — озвалася Марія. — Тут нібито жив старий моряк, дід Сміян. Мені люди тутешні казали, що він був старостою.

— Старостою? — мов луна відгукнувся Микола.

— Атож. А помагав партизанам. Німці дізналися, оточили в хаті. Відстрілювався. Його й підпалили.

— Підпалили, — судорожно витиснув Микола, не стишуючи кроку. Крізь сльози бачив почорнілі верби, акації, недогарки шул. Усе, все зметено нещадним вогнем: хату, землянку, повітку… Матінко, а ти? А з тобою що? Невже й тебе убили нелюди?

Далі, далі. Не розпускатись. Зціпити зуби, в кулак серце. Життя неможливо убити, вороже! Земля схоронить руїни, виростить квіти, вигодує нових богатирів.

Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он уже мріє церква. Видно натовп, шибеницю. О прокляті, що ви принесли на рідну землю?

Партизани тримають зброю напоготові. Їх уже ніби й не тринадцятеро, а сто, тисяча, леґіон. Хай там буде дивізія ворогів, їх ніщо не зупинить!

Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. Та з-за колгоспних хлівів і комор вихором вирвалися партизани. Загриміли постріли. Впав на помості кат-поліцай. Натовп закричав, залементував, кинувся врозтіч. Затріщали тини.

Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, зацьковано оглянувся. Німці ланцюжком відходили в городи, відстрілювалися. І раптом Микола остовпів. Світ перед ним померк: він упізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, пропливли перед ним страхітливі подробиці подій: офіцер вистрілив у Оленку — вона впала навзнак, на зв’язані руки. А в наступну мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму! Закрутилися, завертілися перед його очима блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружини.

— Оленко! — простогнав він, падаючи.

Щось стисло, здушило його, відрізало від ясного світу…

Бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, котрі лишилися живі, втікали за село. Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.

За півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці.

СТЕЖКИ ДОЛІ

Над лісом замиготіли червоні вогники. Зробили коло над болотами, над лугом. Знизилися. Завуркотіли мотори. Багаття кидало в небо золоті іскри. Літак застрибав по молодій травиці лугу, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.

З люка вискочив льотчик, його обнімали, тиснули руки. Він усміхався, відповідав на потиски, похапцем говорив:

— Швидше, швидше друзі! Новини? Все є в газетах, ми вам привезли. Слухайте радіо. Лупимо фріців, аж шерсть летить! Армія міцніє. Вірте в Перемогу. Скільки поранених?

— П’ятеро. Дівчина для супроводження. Старий партизан з немовлям. Треба забрати. Він опікатиме поранену радистку. Постарайтесь влаштувати немовля, воно лишилося без матері.

— Гаразд. Швидше!

З люка викидали вантажі, відганяли вбік. На носилках вносили поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило, руки тремтіли.

— Спокійно, дівчино, спокійно, — стримував її «Агроном». — До своїх летиш, на Велику землю. Не покидай «Артиста». Доведи його до пуття. Ми ж достеменно не знаємо навіть, хто він? Герой, а безіменний. Ну, та нині багато таких. Прощай, дочко. Щасливої путі!

З пітьми піднесли носилки з безтямною Оленкою. За нею йціов старий Сміян, змарнілий, аж зелений, із сповинутим немовлям на руках. Партизани на мить опустили носилки, малий Юрко з риданням упав на землю біля пораненої.

— Прощай, тьотю Олено! Прощай, моя матінко! Чи побачимося ще?

— Побачимося, Юро, — заспокоював його «Агроном». — Ще буде свято на нашій вулиці! Ну, батьку, щасливої дороги! — звернувся до старого Сміяна. — Зв’яжетеся з партизанським штабом, усі документи передасте керівництву.

— Гаразд, — відповів дід Василь, чоломкаючись з «Агрономом». — Тримайтеся тут! Гадаю, уже недовго. Та не забудьте про дитдомівців, допоможіть їм. Спробуйте налагодити контакт.

Його висока похила постать останньою зникла в отворі люка. Двері з ляскотом зачинилися. Партизани, махаючи руками, відійшли в сутінки ночі.

114