Хто ти? - Страница 116

116

«Учитель, Галя і Юлька не повернулися із Сміянів. Щось сталося? Чекаємо другу добу. Сьогодні ввечері пошлемо розвідку. Піде Гриць. Якщо вони потрапили в засідку, ми підемо визволяти друзів. Хай навіть смерть, нехай муки… Питаю всіх, особисто — хай кожен вирішить.

КАТЯ: — Я готова хоч і на смерть.

ІВАНКА: — Я буду там, де вони.

МАРТА (всміхається): — Навіщо я сама собі. Всі за одного…

Дивлюся на хлопців. З ними й так усе ясно.

Повернувся Гриць. Лихі вісті: вчитель з дівчатами в полоні. Їх схопили з листівками в Корнія Сидорчука, колишнього завгоспа дитбудинку. Виявився шкурою, зрадником. Продав. Забрали їх до гестапо, тримають у трюмі річкового пункту.

На кручі, біля річки, ешафот. Люди шепчуться, що вішатимуть партизанів. Місце покарання оточене кількома кулеметними гніздами, німці врахували попередній напад партизанів на Сміяни. Зволікати не можна. Вранці виступаємо. Пан чи пропав. На ходу придумаємо, як добратися до дебаркадера».

(З щоденника Громограя)

«Чи живу я ще, не знаю…

Життя для мене навіки отруєне. Загинули Галя і Юля. Мене ж діти визволили. Тихо, серце, не плач. Не думай про себе, тоді вистачить сили.

Як же це сталося? Як він міг нас продати, такий тихий, такий сумирний чоловік?! Ми сиділи з завішеними вікна.

Я читав Корнієві останні повідомлення Радянського інформбюро. Він похитував головою, жалісливо поглядав на дівчаток.

— Бідолашні мої, скільки ще їм страждати, доки вернуться наші. Та й чи вернуться?

— Неодмінно, дядечку, — запевнила його Юля. — Ось побачите! Ой як це здорово буде, коли німчуру виженуть Так хочеться, щоб знову ходили ми в школу, щоб були танці, музика, гуляння. Поїздити кортить по рідній землі, побувати в кіно.

Так, так, — кивав Корній, зітхаючи, — Мрії, мрії.

Може, так воно колись і буде, а тепер…

Двері тихенько рипнули. Юля скрикнула, притислася до мене. На порозі стояв, саркастично усміхаючись, фон Шварц. За ним бовваніли ще кілька постатей солдатів. Я шарпнувся до автомата, в руках офіцера блиснув браунінґ, пролунав голос:

— Спокійно! Спокійно, пане вчителю! Навіщо нервуватися? Ви мене впізнали, сподіваюся?

Ще б я не впізнав його, цинічного «маґістра астрономії», есесівського ката, який хотів вивезти моїх дітей до Німеччини. Як ганебно я потрапив у пастку до нього.

— А я й подумав, — єлейним голоском підхихикував Корній, скорбно розводячи руками, — чи не краще вам прискорити зустріч з начальством, пане вчителю? Все ’дно доведеться, то навіщо ж блукати лісами, поневірятися? Так простіше, зручніше.

Я задихнувся від огиди, рвонув комір.

— Спокійно, — ще раз повторив фон Шварц. Глянувши на пригнічених дівчаток, нахмурився. — Ніколи й не подумав би, що з таких ягняток вовченята виростуть. Висаджувати в повітря пароплави — це вже далеко не жарти, пане вихователю. Гарні ж у вас педаґоґічні засади! Ну, збирайтеся. Пора нам знову порозмовляти.

О, якби могли погляди спопеляти, Корнієва хата і він сам спалахнули б сліпучим полум’ям! Як може на рідній землі жити зрадник, як може він їсти, пити, спати, віддавши на глум і знущання своїх людей, до того ж дітей?

Важко згадувати. А треба.

Треба ворушити пекельний присок у грудях. Може, нині лише в помсті моє покликання? Може, тепер я лише дух ненависті? Що це зі мною діється? В грудях вулкан вогню. Спокійно. Зосередься.

Нас повели до річки. Вкинули до трюму на дебаркадері. Темно, мокро, затхло. Десь гомоніли голоси. Під днищем хлюпала дніпровська хвиля.

В сутінках я намагався розгледіти обличчя дівчаток. Чую, вони судорожно зітхають, тамують дріж. Обнімаю їх, пригортаю до себе. Юля тихенько плаче.

— Що з нами буде, Іване Йвановичу? Вони катуватимуть?

— Ти не готова до цього, дитино моя?

Мовчання. Юля вже не плаче. Галя лягла мені на коліна, тихенько шепоче:

— А я знала…

— Що ти знала?

— Що так трапиться. Мені снилося недавно, йду я полем, а довкола такі жита високі. Коли це мама моя покійна назустріч. Така молода, гарна. Хоч я її й не пам’ятаю, а знаю, що це вона. Каже: пора, доню, жито жати. Дає мені серпа. Я жну. Разом і жито, й волошки. І складаю не в снопи, а плету вінки. От, думаю, багато вінків буде, вистачить і нашим дівчатам, і хлопцям. Та ось диво: що не вріжу серпом, то й кров з жита капає. Так страшно мені стало, що я прокинулася. Я нікому про це не казала. А вже відчувала, що доведеться померти. Жати жито — це втратити життя. Так мені казала одна бабуся.

— Мара, Галю. Сон — то мара.

— Не заспокоюйте мене. Я не боюся. Ванько вмер. І наші близнята загинули. Чого нам боятися? Страшно вмерти боягузом, а якщо без страху, то…

— Я теж не боюся, — схлипнула Юля. — Так, чогось жаль стало, що хлопці й дівчата без нас залишаться. Плакатимуть.

Гучні кроки. Хряснули двері.

— Дівчатам — виходити. Шнель, шнель!

Їх забирають від мене, моїх ластовенят. Доле, що буде з ними? О, я ніколи не прощу собі, що так необачно пішов до зрадника. Але хто, хто б міг подумати?

Жебонить вода під днищем. Чому так спокійно? Зорі блимають між ґратами. Невже їм не болить?

Десь крики. Дівчачі крики. Невже вони їх мучать? Чого їм треба від дитячої душі?

Я бігаю, як обкладений вовк, по трюму, б’юся головою об стелю. Не відчуваю болю. Дайте мені сили, щоб я міг спопелити ворогів!

Стогін. Він долинає крізь стіни, він в’їдається в душу, мозок, в серце. Він несамовито палить мене, звучить докором, благанням, жалем.

Знову в дверях солдати. Забрали мене, повели.

116