Хто ти? - Страница 102

102

Вода спадає. Сонце припікає. Хлопці й дівчата засмагли, як цигани. Шукають між травою дику цибулю, їстівні корінці, роблять смачний салат.

Випробовували десятизарядні гвинтівки. Гарна зброя. Гриць одну рушницю зробив автоматичною. Випускає десять зарядів чергою. Я похвалив — у разі потреби маємо своєрідний кулемет. Правда, часто треба міняти магазини, але патронів у нас достатньо.

ДУХОВНИЙ ГЕРЦЬ

Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо, вдихнув свіжого весняного вітру, прислухався.

Стрепенулись берези, вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.

Колихнулись у небі зірки, вийшли з-за прозорих хмарин, що під подихом вітру пливли на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі стовбури беріз, осяяв темно-прозору далечінь.

Микола змахнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще, ще! Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі й далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, прагнуть у височінь дерева, легко й грайливо пливуть у водах риби, ярими степовими табунами мчать радісні, сповнені буйнощів тварини. І ось з’являється, сторожко йде поміж скелями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?

Темні ночі. Холодні ночі.

Спалахує вогонь. Розганяє пітьму.

І починається тріумфальний похід розуму все вгору і вгору.

Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди й храми. І раптом — свистять стріли. Мелодія вже не шукає життя, а погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в мирний легіт днів, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чути мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?

Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут серед суцільного дисонансу спалахують, виникають окремі акорди радості, певності. Вони кличуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатися. Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.

Світло творчості, любові й труда заливає планету. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі, посилає своїх вісників у далекі світи…

Микола опустив руки. Зітхнув.

Є ще порох у порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи.

Від кристала — до амеби. Від амеби — до мислячої істоти. І далі, далі сходами безмежжя до таємничих висот, до чудоподібних звершень. Все життя — музика, пісня. Пазурі хаосу намагаються вдертися до нього дисонансом, заглушити. Але сильна рука воїна-народу відкине геть потворні звуки руїнницьких формацій, розвіє їх з попелом, щоб продовжити творення вселюдської симфонії радості.

Груди Миколи сповнюються весняним настроєм. Мариться йому образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона тепер, що робить у пекельному вихорі війни? Чи зустрінуться вони? Геть думки сумніву, навіть на мить їх не можна допускати.

Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися Миколині думки. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Дивна дівчина, яка своєю відданістю знову відродила його до цього бурхливого життя. Тиха й віддана, мовчазна й дружня. Чим він віддячить їй, коли? За серце вірне, за руки сестринські, які вирвали його з пітьми небуття, за повсякденну турботу.

Вже кілька тижнів вони тут, у болотистих закутках лісів. Пристали до групи людей, котрі не бажають бути прислужниками окупантам, але ще не знають, що їм робити, куди податися. Перезимували в землянці, інколи навідуючись до сіл, добуваючи, хто що міг. Кілька кадрових бійців, кілька молодих юнаків та дівчат з довколишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець, офіцер, його полонили під час останньої вилазки до Дніпра. Катер з двома солдатами та офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола обстріляв його з автомата. Два солдати загинули, офіцер здався в полон. Гнівом запалені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. Тому, що вважав неможливим убити беззбройного, а ще, може, й тому, що впізнав у ньому поплічника того самого фон Шварца, який звелів розстріляти Миколу. Саме цей офіцер давав наказ солдатам до виконання вироку.

Німець не впізнав Горенка. Та й як було впізнати солдата-композитора в цьому похмурому бородатому чоловікові, якого лісові хлопці прозвали «Артистом» і визнали своїм командиром після першого ж бойового хрещення. Так, так, він для них лише товариш «Артист». Так прозвали його, можливо, через те, що у важкі хвилини Микола читав їм «Кавказ» Шевченка, Пушкіна і Лермонтова. Досі не назвав він себе, справжнього, нікому, навіть Марії. Він тепер не той, що був раніше. Не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист.

Не впізнав офіцер своєї жертви. Дивувався, що його не вбили. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озирався на лісових хлопців. Жив у чоловічій землянці. Йому дозволили гуляти разом з конвоїром. Хлопці ремствували. Навіщо тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму на сухарях та воді, а тут ще треба годувати цього нікчемного пса.

Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура й без здобичі. Рудки спалили до тла, всіх старих і дітей постріляли, хлопців та дівчат вивезли до Німеччини. І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони переховуються.

102