Хто ти? - Страница 101

101

Юрко вже чекає під вербою. Він широко всміхається, радіє. Вихопив кошика з Оленчиних рук, допомагає їй лягти на дно човна, вкриває сіткою.

— Ну й молодчина ви, тьотю Олено! Ну й молодчина! Хай начуваються фашисти! Хай знають!

— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Ми — лише дали знак, головне ж зробили орли. Слава богу, жодного не збили. Ти бачив?

— Атож! — радіє Юрко, виводячи човна з-під верби. — Добрячі машини тепер у наших.

— А там… на могилі… ти був?

— Був, тьотю Олено. Там уже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали, колоски жита.

Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо! Живи, мій друже, в квітах, у серці людей, у їхній пам’яті, в грядущих піснях.

Човен летить по плесу дніпровському. Незабаром лівий берег. А там лози, покручені протоки, вже недалеко свої ліси. Аби лиш плесо перескочити.

І раптом з диму з’явився військовий катер, помітив човника. Пролунали постріли важкого кулемета. Задзьобали по воді кулі. Берег поряд. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають, можна буде заховатися. Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли. Оленка тривожно підвелася в човні.

— Юрку, нас можуть перехопити, — сказала. — Катер швидко обійде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Сміяни. А ти, з рацією, до лісу. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше.

— Тьотю Олено, а як же?..

— Тихо. Будь мужнім. Передай «Агроному»: наказ штабу виконано. Човна притопи. Поспішай, Юрчику!

Оленка поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомата через плече, прикрила куфайкою. Пістолета поклала до кишені. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові й зникла в кущах.

(З щоденника Громограя)

«Роздумів багато, але писати ніколи. Зійшов сніг, ми частіше робимо вилазки в Сміяни та інші села. До старого Сміяна я остерігаюся часто навідуватись, він на вістрі меча. Треба на решеті танцювати й на дірочку не попасти. Фон Шварц плете мережу з поліцаїв та зрадників, кожен крок може бути катастрофічним.

Слухаємо радіо. Сильний наступ німців. Страшні бої. Переможні реляції фашистів. Але ми знаємо, що наша армія зміцніла, набирає сили. Рано чи пізно ворога буде знищено!

Розповсюджуємо короткі повідомлення Радянського інформбюро. Але хлопці вже невдоволені такою роботою Кажуть, школярські забавки. Ми вже, мовляв, не діти. Пора зайнятися серйозним ділом.

Бачу, що не діти. В очах сталевість і скорбота. Проте пам’ятаю засторогу Сміяна: психіка в них ще стихійна, неврівноважена, треба стримати вихованців від непродуманих дій.

Вітько запропонував цікавий план. Я схвалив його. Якщо пощастить, будемо мати вибухівку і достатньо зброї. Споряджаємо групу. Піде Вітько, Гриць і Юля. Хотів посилати тільки хлопців, та дівчата запротестували, кажуть, не порушуйте рівноправності. Довелося згодитися, тим більше, що Юля Буйна ходить і лазить по деревах не гірше за хлоп’ят. Та й сили в неї чималенько…

Два дні не було групи. Ми всі страшенно перехвилювалися. А тут ще весняні грози, дощі. Бліндаж почало заливати, довелося попрацювати над удосконаленням покриття.

Нарешті діти повернулися. Та ще й не самі. Привели молоденьку циганку, худющу, змарнілу, аж синю. До того ж вона вагітна, вже ось-ось народить. Вітько виправдовується: вони не могли її залишити у покинутому складі колишнього військового полігону, де вона причаїлася, мов покинуте собача. Її родичів і чоловіка поліцаї та німці постріляли, а їй пощастило втекти, заховатися. Вона вже два тижні переховувалася, гризла пуп’янки сосон. Звати її Радунею.

Дівчата кинулися годувати Радуню, обмивати. А ми тим часом з хлопцями оглянули трофеї, які пощастило добути в покинутому складі. Чотири скорострільні гвинтівки (десятизарядні, новенькі, в маслі), чотири ящики патронів, двадцять кілограмів вибухівки, бікфордів та детонуючий шнур.

— Ледве дотягли, — вдоволено сопів Вітько.

Тепер зброї, в разі потреби, вистачить і нам, і новим втікачам, якщо такі зустрінуться. Може, доведеться дещо передати партизанам «Агронома».

Вітько каже, що полігон пустує, німці там нічого не будують, усе розвалилося, заростає бур’яном. До речі, полігон недалеко від Дніпра, а в мене є план диверсії на річці. Отже, якщо знадобиться тол, ми зможемо взяти його по ходу, щоб не тягати до «Таємничого Острова», а звідти — до місця операції.

Але що мені робити з Радунею? Вона сидить у колі дівчаток, поблискує очицями, щось розповідає. Хто у нас зможе прийняти пологи? Як доглядати дитя в таких умовах?

Одвів Радуню до старого Сміяна. Він згодився взяти циганочку під свою опіку. Поки що побуде в нього, а потім знайдеться для неї місце в якоїсь баби. І для майбутньої дитини теж. Я повернувся до «Таємничого Острова» заспокоєний.

Травень. Дніпро розлився небачено. Ми оточені звідусюд водою, з «Таємничого Острова» не виберешся.

У бліндажі сиро, але ми ночами топимо, просушуємо: дрова можна не економити, настає літо. Я радію, що всі діти здорові. Крім Іванки, ніхто ще не хворів. Ходять по острівцю, як тигри в клітці, рвуться до дії.

Заждіть ще трохи, мої воїни, буде вам робота. Тим часом навчайтеся. Я викладаю їм, як можу, основи конспірації, вчу закладати вибухівку, потроху, коли є змога, проходжу проґраму старших класів, екзаменую. Дивуюся, радію — мої вихованці все схоплюють на льоту. Як було б добре, аби після Перемоги вони змогли екстерном здати екзамени за десятирічку. Іспит життя в боротьбі вони витримують чудово.

101