Хто ти? - Страница 103

103

Хлопці спохмурніли. Офіцер підбадьорився. Дехто хотів утікати з лісового притулку, але Микола розрадив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого в групі, розшукати щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, десь біля Сміянів та Зеленьок, діє загін імені Щорса під командою «Агронома». Нібито він має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера. Та й дізнатися новини про ситуацію на фронті, а може, й з’єднатися з ними.

Кроки Марії зовсім поряд. Чути її подих, збентежений голос:

— Миколо, щось треба робити…

Він різко обернувся. Уловив блиск чорних очей.

— Що сталося?

— Хлопці там… хочуть самотужки прориватися до партизанів. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат.

Микола рвонув з місця, схопивши за руку Марію.

— Ходімо!

В землянці чулися розгнівані голоси.

Микола спустився розбитими східцями вниз. Його помітили, замовкли. У тьмяному світлі коптилки неголені обличчя втікачів здавалися неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно всміхаючись.

— Що сталося? — тихо запитав Микола.

— Та тут… у штани наклали деякі, — іронічно озвався Васько, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось у землю. — Панікери! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого втікав у ліс? Треба було б задницю німцям лизати!

— Ще молоко на губах не обсохло, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака поглядом з-під кошлатих брів, — а вчити пнеться! А тобі, «Артисте», ми прямо заявляємо — кидаємо цю землянку.

— І куди? — стримуючи хвилювання, спокійно запитав Микола.

— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. Та й взагалі…

— Що взагалі, Стецюк? — почулося кілька голосів.

— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми телепні, та й більш нічого! Що ми тут робимо? Хто ми? Якого дідька тут огинаємось? Може, й наших давно нема, може, німці вже в Москві, а ми тут будемо гнити, вошей годувати!..

— Шкура! — скрипнув зубами Васько.

— Замовкни! — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилось у передчутті психолоґічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба знайти слова, які… Які ж? Де? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала.

Офіцер заворушився, озвався хрипким голосом:

— Він правильно сказав, цей ваш Стецюк. Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А зі сходу Японія. Виходьте, здавайтеся. Я гарантую вам життя.

— Життя? — спалахнув Микола. — Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це — по-перше. А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про розгром під Москвою.

— Останні судороги, — буркнув офіцер. — Вигадки більшовицьких агентів.

— Досить! — різко обірвав Микола. — З вами я не стану сперечатися. А тобі, Стецюк, треба б згоріти від сорому за своє моральне дезертирство. Якщо в серці ще хоч крапля совісті лишилася, якщо честі не розгубив. Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто ж з людей не обійде її. Тільки один вмирає, як боягуз, як шолудивий пес, а інший — як людина, як герой.

У землянці запала тиша. Всі мовчали, тільки Стецюк все ще сопів, дивлячись собі під ноги. Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, відкочується, стихає. Микола зрозумів, що слід завершувати удар.

— Ти питаєш, що ми тут робимо? — звернувся він до Стецюка. — А що робить весь наш народ? Що робить увесь світ, що повстає супроти розбійницьких армій Гітлера? Хіба можна допустити, щоб усе найкраще в світі було сплюндровано, загиджено? Для чого ж тоді віками люди творили пісні, книги, сіяли хліб і народжували дітей? Невже для того, щоб за кілька років чорна свастика перекреслила все своєю отруйною павутиною? Цього не можна допустити! Чуєте, друзі? Навіть у пеклі, у найтяжчих стражданнях не можна забувати, куди прямували герої громадянської, що вони захищали, про що мріяли. Хіба ж ми неї їхні діти? Ось закінчиться війна, народ залікує рани, і знову ми будемо творити, любити, сіяти хліб, співати. А далі… Хіба ви не можете уявити, що буде далі, через десять, сто років?

— Ого, загнув, — зітхнув Стецюк, — Сто років! Хто зна, що завтра буде, а не те що через сто років. Ти загинаєш, «Артисте», вигадуєш.

— Мрія теж дія, — натхненно відповів Микола, відчуваючи, що пробудив цікавість у присутніх, — Ми, справді, не маємо права забувати, що вже тепер, у ці страшні дні, готуємо прийдешнє… і повинні уявляти його, мріяти про нього. Тоді й сьогоднішні муки здадуться не такими пекельними.

Усе Миколине єство напружилося, ніби на душу навалився незримий тягар. Збагнув, що то був тягар великої відповідальності не лише за власну долю, а й за долю оцих людей, з котрими його поріднили спільне горе і лихоліття народне. Прийшло розуміння, що в даному випадку недостатньо правильних і слушних за інших обставин слів про боротьбу проти оскаженілого ворога, про подвиг. Кожен з них, за винятком хіба що Стецюка, і так все добре знає, розуміє, бо, ясна річ, за покликом серця вступив до боротьби з напасниками. Але тепер, очевидно, замало закликів, бо бувають ситуації, коли потрібно глянути на себе ніби збоку, в якомусь незвичному ракурсі, щоб правильно оцінити своє значення й покликання у двобої з нещадними руйнаторами. Найкращий погляд з незвичної, парадоксальної висоти, як це буває у леґендах і казках, котрі вражають і дитячу й дорослу душу своєю небуденністю. Де ж вона, та висота, на яку він зможе їх вивести, щоб вони оглянулися, збагнули, в ім’я чого, задля чого гибіють нині в цих чагарях і болотах? Вони не скорилися ворогові, хоч він і намагався вбити у них усе живе і святе — любов до Вітчизни, гордість вільних людей і найперше мрію, мрію про прийдешній світ розкутої людини. Ось воно: мрія, як рятівне коло, може стати в пригоді тепер.

103