Хто ти? - Страница 99


К оглавлению

99

— Ми будуємо таким світ, Катрусю. Почали в сімнадцятому. Тому й казиться старий світ, лютує.

— І я так думаю, — палко підхоплює Юля. Щоб на світі жодного… ну, ні одного поганого чоловіка! Ой, що б тоді було! Коли людина закохана, щаслива, їй треба так мало. Мабуть, багатства прагнуть ті, хто не звідав кохання! Нема любові — давай, греби гроші!

— Нове слово в політекономії, — сміюся я. — Але щось є в твоєму припущенні: закохана людина не може бути ненависною й злочинною. Вона зичить добра всьому світові.

Я оповідаю дітям, як дивилися на це священне почуття різні мислителі, великі вчителі, герої. Як кохання вело шукачів до подвигу, свободи, до великих відкриттів. Як проявляється воно імпульсивно навіть у несвідомій природі, творячи прекрасний світ. Зараз ми спільно відстоюємо право на любов у небувалій війні проти сил ненависті й злоби.

Січневі морози. Різкі вітри покотили поземку над землею. Вирішуємо знову піти до сусідніх сіл, роздати листівки з повідомленням Інформбюро. Я планую зустрітися зі старим Сміяном. Дітям це доручати небезпечно.

Зустрівся з Василем Івановичем уночі. Все стало на свої місця. Старий розповів подробиці приїзду карателів, переказав розмову з фон Шварцом. Натякнув, що недалеко звідси діє партизанський загін. Командир — агроном із Зеленьок. Сильний і мужній чоловік. Він уже знає про дитячу групу в лісі, але застерігає від сутичок з німцями та поліцаями. Прокламації — це прекрасно. І дуже потрібно. к Але дітей не слід підставляти під удар. Їх треба зберегти. Коли пощастить приймати літаки з Великої землі, толі, можливо, вихованців удасться переправити туди. Їм треба вчитися й мужніти.

Дуже засмутила мене звістка про смерть Миколи Горенка. Героїчна смерть, але чи не занадто дорога ціна?

Сміян передав нам олії, сала, гречаної крупи. Обіцяв тримати зв’язок.

Діти повернулися, все гаразд. Оповідають, що поліція лютує, шукає тих, хто розповсюджує листівки.

Ширяться чутки, що в районі діє сильна підпільна група. Люди повеселіли, уже всі знають, що фашисти під Москвою розгромлені.

Гриць у якогось діда добув два карабіни і ящик патронів: ночував у Сіні і намацав схованку. Питав мене, чи добре зробив? Я заспокоїв його. Певно, зброя не дідова, може, хтось із бійців заховав ще тоді, як наші займали тут оборону. У всякому разі, злочину тут нема, зброя нам конче потрібна. Тепер уже ми маємо чималенький арсенал зброї.

Хлопці раді. Вчимося влучно стріляти. До дрібнокаліберок є багато патронів, їх можна тратити. Мішень чіпляємо на стовбур верби, відстань п’ятдесят метрів. Найкраще стріляє Гриць. Дівчата теж вивчають карабін, автомат.

Вечорами співаємо. Толик імпровізує на кобзі. Ми любимо слухати його несподівані мелодії.

Я оповідаю вихованцям про видатних мислителів минулого, даю початки філософії. Особливо подобаються їм постаті Сократа, Джордано. Гриць не розуміє, чому Сократ не захотів утекти з в’язниці. Чому добровільно випив цикуту?

— йшлося не про життя Сократа, — пояснюю я, — йшлося про певність і мужність, про відстоювання своїх ідеалів. Не здригнутися перед смертю, сміливо ступити в її прірву перед лицем неправедних суддів — це перемога над ними, діти. Перемога духу, звитяги, безстрашності. Якби Сократ утік, він би зберіг своє старече тіло. А прийнявши чашу з цикутою, він запалив полум’я мужності на тисячоліття. Вороги Сократа в забутті, а він — навіки улюблений геній світу.

Діти замислились. Думають.

Мені радісно. Небувало радісно. Хоч довкола й окупанти, гадають, що полонили нас, підкорили, та під снігом озимина вперто відстоює своє життя, готуючись до ярого весняного цвітіння. І в народі нашому невмолимо, неухильно зріє потуга, котра очистить рідну землю від чужинців. Невблаганно зріє цей час.

Минає зима. Хлопці рвуться до дії. Обдумуємо плани невеликих диверсій. Якби скоріше сніги зійшли, щоб не залишати слідів. Але я твердо пам’ятаю засторогу старого Сміяна — не йти на зайвий ризик, зберегти дітей.

Ходять чутки, що в лісах Чернігівщини є сильні партизанські загони. Сміян сказав, що «Агроном» уже налагодив з ними зв’язок. Домовляються про спільні дії. От якби нам добратися туди! Може, влітку щось придумаємо, «Агроном» допоможе. Але перед цим треба добре ознайомитися з ситуацією. Довкола повно ворогів. Десять разів — обережність.

Радіопередачі скупі. Затишшя. Фашисти нагромаджують сили для нового наступу. Проте й наші не сплять. На фронті застосована нова зброя, леґендарна «катюша», швидкісні танки, досконалі винищувачі. Не сталося так, як хотіли вороги! Вистояли ми, набираємося сил. Страшні бої попереду, але вигода несподіваного, віроломного удару втрачена».

Мелодія десята
ВОГНЕННА ПУТЬ

У КІЛЬЦІ

Весна. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою. В небі пливе місяць. Його промінь пронизує віття, срібні краплі світла падають крізь стовбури беріз на землю, відлунюють дзвіночками в повітрі, мережать чаклунську мелодію.

Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано прислухається до пробудження природи. Миколо, друже мій, був би поряд — слухали б разом нечутну пісню весняної землі. Ти відкрив мені слух серця. Але нащо він мені, самотній?

Та що я кажу! Хіба ти не зі мною? Хіба я не чую твій голос щоночі, щодня? Мій подих — твій, мій зір — твоє бачення світу, моя рука, що стріляє у ворога, — і твоя рука.

Як наспівав нам тоді Езоп, старезний в’яз? «Бережіть любов… Любов вічна… Бережіть любов…» Я пам’ятаю, Миколо, твій заповіт любові.

99