Хто ти? - Страница 98

— Ми — партизанський загін у тилу ворога, — гордо виголошує Толя. — Хай маленький, але нескорений.

— Правильно, — пробасив Вітько. — Пропоную назву: партизанський загін імені Ціолковського. Зоряний загін.

— Згодні! — загукали дівчата. — Загін «КЕЦ» — Костянтина Едуардовнча Ціолковського. Здорово!

Обличчя хлопців, а особливо Толикове, розцвітають радістю.

— Що ж, тепер, — вгамовую їхнє захоплення, — до праці. Готуймо першу прокламацію. Катю, Марто, діставайте напір, чорнило. Писати доведеться багато.

Негода лютує більше тижня. Болота замерзли. Я вирішив скористатися цим і послав кілька груп у довколишні села, щоб роздали листівки з повідомленням Інформбюро. Три групи, шестеро дітей. Гриць пішов з Катрусею, Вітько з Мартою, Толик з Галею. Женько сидів усі дні біля приймача, намагаючись не пропустити передачу з Москви. Не завжди щастило чути далекий голос. Інколи він затихав, інколи проривався ледь чутним шепотом. Проте нам кожне слово було цілющими ліками на зболілу душу: ми записували найменший уривок, кожну фразу про події на фронтах.

За добу діти повернулися. Захоплено оповідали про зустрічі в селах. Люди не вірять своїм очам, дехто розпитує, чи не вигадали ми повідомлення Інформбюро? Поліцаї лютують і доносять про всякого підозрілого гестапо.

Толик, котрий з Галею був у Сміянах, шепнув мені, що розмовляв з новоспеченим старостою Василем Сміяном. Він згодився на пропозицію німців за вказівкою підпілля. Передає всім вітання, вже знає про перемогу під Москвою. Має зв’язок з партизанами. Просить бути пильними, обережними. При нагоді відвідає «Таємничий Острів». Коли в чомусь буде потреба — допоможе.

Я дуже зрадів. Приємно, що не помилився, вірячи старому Сміянові. Такі люди не здатні на зраду. Похваливши дітей за вдалу операцію, я відзначив їхню витримку й мужність.

— Ви не просто втікачі від окупантів. Ви — бійці Червоної Армії. Нема маленьких справ у бою з ворогом. Кожна іскра ляже у полум’я Перемоги. Пам’ятайте про це, діти!

Мовчать мої вихованці, слухають кожне слово. Щоки паленіють від щастя: вони потрібні, вони в бою, вони наближають жаданий час Перемоги.

Завірюха вщухла, вкривши білою пухкою запоною землю, ліси. В ясно-снньому небі яскраве сонце. Вночі на небо виходять зорі — великі, холодно-крижані.

Тиша довкола. Така тиша, що щемить у вухах.

Ми остерігаємося виходити з бліндажа, щоб менше робити слідів. Частіше слухаємо передачі з Москви — піднялася чутливість детектора. Все записуємо, готуємо листівки, але поки що я не дозволяю нести їх у села, щоб не навести поліцаїв на слід. Почекаємо негоди.

Топимо вночі, щоб не видно було диму. Димохід у нас проходить через дупло старої верби. Їмо двічі на день, бо рухаємося мало. Я розділив дітей на дві групи: у бліндажі два відділення — дівчаче й хлоп’яче. Поставив вимогу: суворо дотримуватись особистої гігієни. Умиватися снігом або водою з джерела, для миття голови гріти воду в грубці. Коли почнеться хурделиця, зробимо банний день.

У покрівлі землянки зашклений отвір, затрушений снігом. Коли хочеться почитати, одсуваємо горішню раму, крізь нижню падає розсіяне світло. У нас є кілька десятків книжок — Джек Лондон, Маяковський, «Кобзар», поезії Лесі Українки, народні казки, Жюль Верн, Микола Островський, проекти Ціолковського. Читаємо вголос, хоч усе давно прочитане, ще в школі. Але тут воно набуває нового звучання. Кожне слово опромінене незвичайністю, небувалістю. Розкриваються приховані колись глибини думок авторів, втаємничені фрази, натяки, почування.

Я радію. Мої орлята мужніють, зріють на очах. На обличчі кожного, крім рішучості та юнацького запалу, спостерігаю дорослу задуму.

Розмовляємо про покликання людини, про історичні шляхи народів, про кохання.

Дивне слово — любов. Як тільки згадаєш його, очі дівчаток мерехтять таємничим вогнем. П’ятнадцять років, літа Джульєтти, вік безумства й подвигу, шаленства й глибокого почуття. Як усе чисто в цьому віці, як могутньо, неповторно!

— Що таке любов, учителю? — несміливо запитує Катруся, — Ми в школі про це майже не говорили…

«Що таке любов? О мій променю золотий, ти чекаєш відповіді. Ти ще не встигла ковтнути солодко-вогнистого трунку, твій перелесник казковий виніс тебе з полум’я, а сам згорів, перетворившись у леґенду. Ти несеш його образ у душі, але не відчуваєш несміливого потиску руки, подиху вуст, тремтіння в голосі…»

— Учителю, а може, це лише мрія? Може, люди вигадали це поняття, щоб приховати сірість, мізерність, тягар життя? Для пісні, для казки, для леґенди це гарно. А в житті… Ну яка любов ось тепер? Ллється кров, гинуть люди, голод і руїна. Де вона тепер, любов? Як вона може проявитися?

— Ще сильніше, Катрусю, ще сильніше вона може проявитися саме тепер. Мужність без любові лише груба сила. Багатство без любові лише банальне нагромадження речей і грошей. Освіта без любові тільки нудний перелік фактів.

— Це я розумію, — задумливо каже вона, а всі інші вихованці сторожко прислухаються до нашої бесіди. — Але я не про те… Та любов загальна, вселюдська. Любов до Вітчизни, до народу, до краю… А я згадала ту любов… тривожну, таємничу… Я дуже люблю Лесину «Лісову пісню», Мавку і Лукаша. Як прекрасно і як тонко. Найменше порушення гармонії, і загинули обоє, він і вона. Таку любов хотілося б звідати, взнати, вірити, що вона можлива.

— Гарно, Катрусю, — каже Толик. — Ти поет.

— Е, який там поет, — засоромилась дівчина, — Просто хочеться, дуже хочеться, щоб світ коли-небудь став таким, щоб усі були закохані, всі натхненні й щасливі. Учителю, чи можливий такий світ?