— Нічого, звикнете до чужого, стане своїм. Головне, пузо сите, є якась шкура на тобі, є затишок. Все інше — забобон, бабині казки.
Берези гублять барвисті шалі свої. Їм не жаль тих втрат, бо мають нескінченне, невичерпне багатство: вітер, простір, землю, дощі, зорі, сонце. Знову витчуть пишне убрання…
Біжать, поспішають дерева, розкошлують довгі віти, обнімають ними рідні лиця дітей. З жалем відпускають, залишаються позаду. Ми входимо поміж горби. Звідси півтора кілометра до дніпровського урочища Пшенишного, де причалено дебаркадера. Там німецький річковий пункт гестапо, там нас повантажать на пароплав і повезуть до Києва. А потім — поїзд, Німеччина.
Високі піщані дюни, вкриті лозами. Вітер порошить піском, сліпить очі. Зненацька дзвінкий, схвильований голос, ніби з неба:
— Руки вгору!
На горбі — Сергійко. В його руках наган, спрямований на Онопрія. «Комендант» скам’янів. Мить, розтягнута навіки.
— Ану кинь! — кричить Оиопрій, отямившись. — Кинь наган, сопляк! Кому кажу?
Сергійко сунеться вниз по піску, рука його тремтить, але очі палахкотять вогнем мужності.
— Кидай карабіна, бо стріляю! Кидай!
Громом відлунює постріл. Кричать діти. Хто перший стріляв? На грудях Сергійка розпливається червона пляма, наган падає на пісок. Тиша. Чи я оглух?
Василько кидається до брата, вихоплює нагана. Очі в нього, як дві блискавиці. Знову грім, і підтятий дубок лягає поруч з першим. Я розриваю полон закляклості, вихор ненависті несе мене назустріч чорному погляду смерті.
— Стій, стій, стріляю! — реве Онопрій.
Гарячі жала торкаються плеча, руки, чола. Але свідомість ясна — яра. Я вириваю з рук «коменданта» карабіна, десь збоку налітає Вітько Гора, валить ворога на пісок.
Дівчата схиляються над братами, ридають.
Тиша над горбами, страшна, немислима.
Цілий світ у скорботі. У мовчанні. Тільки дівчата тремтять у конвульсивному плачі. Чи, може, то одвічні матері? Може, то їхнє голосіння віками лунає над закривавленою землею?
Мовчать хлопці. Не проронять і сльозинки. Це вже не хлоп’ята. Це одвічні воїни, звитяжці далеких епох. Може, дух мужніх опришків, славних козаків запорозьких воскрес у них?
Я схоплююсь: не баритись, не дати ворогам оговтатись. Серце в кулак. Годі плакати, годі! Поспішаймо — вороги не сплять, ранкові постріли стривожать їх. Ми ж у чорному кільці. Вбитого зрадника кидаємо в болото — багно до багна. Братів беремо з собою, схоронимо у своїй схованці їхні тіла. А мужність їхню, волю незламну, усмішки щирі переберем у себе. Ми понесемо скорботу в наших серцях. Іспит розпочався. Троє вже склали його — Ванько, Сергій, Василько.
Прощайтеся, діти, зі своїм дитинством. Віднині — ви дорослі, ви — бійці.
Нас чекає лісовий притулок. Наш «Таємничий Острів» стане островом помсти. Через нетрі, через ручаї, болота Діставатиме наша рука підлого ворога. Боротьба тільки починається».
Здавалося, що почала втілюватися в життя леґенда, яку він колись розповідав молодим. Чорна рука знищила квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила його кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.
Гак думав самотній дід Василь, сидячи у своїй пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Чого? Бої гриміли десь далеко, вже долинала лиш глуха канонада. Тягар війни і мука рідної землі лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.
Він не боявся, що Вітчизна впаде у рабство. Знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, зринали у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, далекі події спліталися з громом сучасності, і в тому сплетінні бачилися зародки грядущих здійснень. Було боляче за траґедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Хто і коли виправдає страхітливу наругу над животворящою землею і плодом її найкращим — людиною? Апокаліпсичний звір вийшов з безодні, дихнув пітьмою над континентами, потряс моря, збурив вогненним смерчем планету. Але вся ця страхітлива сила не має основи в житті, вона приречена на самознищення, бо вступає в поєдинок з самим коренем буття.
А поки що…
Принишкли люди. По околицях лунали постріли. На березі Дніпра знайшли двох убитих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руку приклали свої, новоспечений «комендант» поліції Онопрій Гірченко та його поплічники. До колишньої сільради приїхала чорна легкова машина з офіцером у супроводі кількох солдатів. Онопрій водив до нього Громограя з групою дітей, котрі залишились. Поповзла чутка, що дітей вивезуть до Німеччини, і що це лише перший сюрприз окупантів. А потім звістка, як удар блискавиці: діти з учителем втекли по дорозі до пристані, «коменданта» знайшли у болоті.
Кілька днів було тихо, тривожно. Люди сиділи по хатах. Та знайшлись і такі, що ночами розтягали майно колгоспне, хапали, несли в погреби та схованки все, що потрапляло до рук, — колеса з розбитих авто, ящики з толом, зброю.
Думали замкнутися в своєму малесенькому коконі, перебути, вижити.
На четвертий день до села вкотився підрозділ польової жандармерії. На околиці Сміянів залунали постріли. Пройшла чутка, що вбили на полі кількох жінок, хлопчину-пастуха. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці піднявся офіцер у чорному, зі свастикою на рукаві, той самий, що вже приїжджав до сільради по дітей, підтягнутий, хвацький, самовпевнений. Вдарив стеком по лакованому чоботі, гострим поглядом окинув юрму.