Хто ти? - Страница 80

— А якщо гуртом? Він не встигне вистрелити.

— Небезпечно. Дівчат жаль. Якби самі хлопці.

Голоси замовкають. Діти сплять чи лише прикидаються сонними. Я тихенько підходжу до вікна, дивлюся на кружало місяця, вже ущерблене збоку. Зорі далекі, холодні. Вони такі байдужі до людських мук і сподівань. Особливо це відчутно тепер, при найвищій напрузі душі.

Хто ж така людина? Хто ти, чоловіче, серед міріад блискучих полум’яних світів? Тугий клубок живого болю? Нерв природи? Може, наша мука, то біль цілого світу, тільки ми ще не можемо збагнути цього, відчути?

Ах, роздуми, роздуми! Палючий біль мозку, що полонить себе вічними протиріччями. Як вийти з їхніх лабіринтів? Як діяти, щоб завжди була певність?

Хтось встає з підлоги, наближається до мене. Це Гриць.

— Ми думаємо напасти на Онопрія, — шепоче мені на вухо. — Як поведе нас через горби до Дніпра…

— Він же озброєний, — кажу я йому, — а у нас навіть палиці нема. Перестріляє вас, як ягнят.

— А що ж робити?

— Подивимось. Може, скористаємось тим «фокусом» з! схожістю Сергія з Васильком. Адже німець прийняв Сергія за Василя й не записав його. От що, Грицю, поклич-но до мене Сергія. Разом утрьох і порадимось, як бути.

…Хтось грюкає у двері. Думки розлітаються, мов сполохані птахи.

— Пане вчителю! Спите?

— Чого вам? Дайте спокій.

— Хе-хе. Переживаєте? Спіть, спіть. Раненько в путь. Да-а-а-а-ле-ка стежка, пане вчителю! Цікаво, що ви тепер будете говорити своїм горобенятам? Хо-хо! Доведеться й вам перефарбовуватися, бо інакше — чик-чик! Он як! А то — совість, совість! Який з неї наїдок, з совісті? — злорадствував за дверима Онопрій.

— Ви все висловили, Онопрію?

— Все, все, звиняйте. Спіть, пане вчителю! Хе-хе…

Знову відходжу до вікна. Місяць падає за обрій. Не засну, але й думати вже не в силі: тривога, немислима тривога за дітей. На що покластися, на кого? Якби сам або з дорослими, а то ж недосвідчені, неоперені… Рішучі, завзяті, проте чи я маю право давати їм наказ у цій смертній ситуації?

Незабаром світання. Що буде? Що буде?..

Вранці «комендант» зчинив гуркіт. Злий, невиспаний, він тупцює біля дверей, кричить:

— Хутчій, хутчій! Окрім вас у мене роботи прірва! Не спати через вас, песиголовців! Нема дисципліни, пане вчителю!

Вихованці юрмляться біля дверей. Я не бачу поміж ними Сергійка Кременя.

«Комендант» стоїть біля дверей зі списком, вигукує прізвища, імена. Я виходжу останнім. Онопрій уже пішов до гайку, діти за ним. Я оглядаю клас. Порожньо. Кілька шухляд, шафи біолоґічного кабінету. Певно, Сергійко сховався там. Останній іспит. Хто його тримає, я чи діти?

— Сергійку! Обережність, — шепчу я в простір кабінету. — Синку, я люблю тебе і вірю в тебе.

Мовчання. Лише серце гупає в груди.

— Пане вчителю! Я чекаю. Що, жаль розлучатися зі школою? Хе-хе. Крашу дадуть нові хазяї, якщо слухняненькі будете!

Діти дивляться на мене. Що я скажу, що відповім бридоті? Я виходжу надвір і не глянувши на зрадника, його нема. Трухляк, що відгонить смородом. Треба минути, обійти, переступити.

Онопрій проходить поміж дітьми, обмацує хлопців: певно, страхається прихованої зброї. Вони сахаються від нього. Зрадник гидко лається. Ось він зриває з плеча Толика футляр з кобзою.

— Що це? — вишкірює зуби. — Що за ружжо? А, бринькалка? Ну, тепер вже не понадобиться. В рейху будеш на піянінах грати чи що там у них. Мужицьку музику забувай!

Толик огидливо вириває кобзу з його рук, тремтячими пальцями застібає ґудзики футляра.

— Юда! — виразно чується з гурту дітей. — Продажна шкура!

— Гей ви! — ричить Онопрій, клацаючи затвором карабіна. — Я вам покажу юду! Задрипанці, байстрюки! Краще на свої колеса огляньтесь! Учора були піонерами, а завтра — гітлерюґенди! Нічого, нічого, — «хайль» кричати навчитесь не згірше «будь готов»! Ану, марш вперед, босото вошива!

— Не зачіпайте його, діти, — кажу тихо, спокійно. — Скажена собака кусається. Ходімо.

Йдемо горбами до Дніпра. Можна було б шляхом, але Онопрій, певно, соромиться односельчан: веде ж на глум ворогам учнів-сиріт та їхнього вчителя.

Діти пригнічені, насторожені. Оглядаються, дивляться на мене, на «коменданта». Він підозріло примружує очі, киває на карабін.

— Пане вчителю, скажіть своїм соплякам, щоб мали розум. Я тримаю на мушці вас — персонально! Хе-хе! Ясно?

Я мовчу. Діти теж не обзиваються, йдуть, дивлячись під ноги.

— Перестріляю як цуценят, — бубонить Онопрій у мене за спиною. — Ось маю ще автомата, окрім карабіна. На всіх вистачить.

Відчуваю, що йому страшно. Він заспокоює себе погрозами. Вступаємо у віковий ліс. Зривається холодний вітер, з заходу пливуть сірі, покошлані хмари. Дерева глухо гудуть, розхитують верховіттями, ніби збираються полетіти, зрушити з місця, втекти.

— А взагалі, правду кажучи, — варнякає Онопрій, — не розумію я вас. Така доля випадає — в Європі побувати, стати вчителем у німецькій школі. І цим голодранцям відкриті всі дороги, а ви комизитеся. Чого, хотів би я знати? Чого тут жаль, у цій вошивій Україні? Ні культури, ні житла справжнього, ні харчу путнього. А там, що не візьми — дороги, машини, заводи — культу-у-ра! Можна поїхати в Америку, в Францію! Не життя, а роман!

Шелестить багряне листя під ногами, пахне дитинством, казкою, дихає несказанним духом ніжності. Тернові кущі чіпляються за рукави, не пускають. Діти на ходу обривають сизі ягідки, жують. Я теж пробую. Терпкий сік холодить язика, чомусь до очей підступають сльози. Онопрій хихоче: