Микола глянув на хлопця.
— Ти вмієш грати?
— Угу, — кивнув Юрко. — Люблю музику, пісні. І день і ніч слухав би. А ви музикант — еге? Ось у вас на плечі, в футлярі, кобза? Еге?
— Вона, — важко всміхнувся Микола.
— Заграйте, — благально попросив Юрко. — Хоч одненьку пісню. Я ще ніколи не чув кобзи.
— Добре, — згодився Микола, добуваючи кобзу з футляра. Сівши на ящики з патронами, він підстроїв її, взяв кілька звучних акордів.
Перед очима попливли рідні ліси, материнська хата, Оленка серед пишних гвоздик. Біль стискав серце, переливався в слова:
Десь моя далека тиха гавань,
Спить причал-хатина у саду…
Угорі ширяють чорні ґави,
Вічну провіщаючи біду…
Підняв обличчя від кобзи, глянув перед собою. У двері кімнатки зазирали бійці, вусатий сержант змахував сльозу з вій. Агроном, зітхнувши, здивовано поглянув на Миколу.
— Імпровізуєте? — здивувався він. — Бо я щось такої пісні не пригадую.
— Я композитор за фахом. Скінчив консерваторію. Був у Сміянах завклубом.
— Пригадую, — зрадів агроном. — Виступали у нашому райцентрі. Ось бач, — хіба думалося, що так зустрінемося? І в нас уже йшлося до того, що буде гарний оркестр. Юрка ось хотіли послати в Київ учитися, в музичне училище. Рояля купили для клубу. Так війна ж. На роялі так нікому й разу заграти не довелося.
— А рояль де? — зацікавився Микола. — Тут, у клубі?
— Атож, на сцені.
— Можна спробувати?.. Може, востаннє…
Микола, обережно ступаючи поміж сонними бійцями, пробрався до сцени, легко скочив па неї, одгорнув завісу. За нею стояв новенький рояль. У коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола поклав кобзу й автомата на підлогу, підняв кришку рояля, сів на табуретку. Поворушивши пальцями, пробіг по клавішах. Чиста лагідна мелодія порушила тишу, відлунюючись у закутках клубу. Біля дверей заворушилися солдати, селяни, заблищали захоплені оченята Юрка.
Микола забув про все. Він пірнув у стихію звуків, поплив за її нестримною течією. Навала останніх вражень покотилася через серце, вимагала виходу в музиці.
Бійці прокидалися, підводилися. Селяни наближалися до сцени. Вони заворожено й здивовано дивилися на худорлявого, запиленого бійця, котрий чаклував біля рояля. Звуки, що сповивали їх, малювали широкі, безмежні степи, хвилі золотого колосся під подихом вітру, а понад тим плином — спів жайворонка у високості. Дзвінко відлунює у небі хорал, який славить красу рідної землі, радість життя. Пливуть у бездонному дивоколі білі хмарини. Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору.
Раптом грізний акорд! Ще один! Ще!
Чола бійців нахмурюються, оповиваються смутком. О ні, на землі не мир, не радість безжурного життя, не усмішки дівочі. Ідуть з гуркотом по випаленій землі ковані чоботи ворогів, а поряд — мертва дитина, летять угорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть жінки, матері.
Знадвору докотилася канонада. Мелодія враз обірвалася. До залу вскочив командир взводу, молодий хлопець з двома кубиками в петлицях. Він тривожно оглянув бійців, неголосно, але владно скомандував:
— Займаймо позицію!
Невелике приміщення сповнилося гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу зброю, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, на друге кобзу, останнім пішов до дверей.
Його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. Юркові очі захоплено впилися в його обличчя.
— Що тобі, Юрку? — ласкаво спитав Микола. — Сподобалася гра?
— Дуже! — видихнув Юрко. — От би мені так!
— Навчишся, — усміхнувся солдат. — Закінчимо війну, поступиш до консерваторії. Ну, прощай, мені пора.
Юрко несміливо зазирнув у його очі.
— А як вас звати? Прізвище? Може, колись зустрінемось?
— Неодмінно зустрінемося, Юрку! Я Микола Горенко. Щасти тобі!
Микола хутко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні очі хлопчика.
Взводний зупинив бійців під горбом, де вони займали позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога до переправи. В нічних сутінках було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед строєм, зітхнув і, ніби зважуючись на щось, глухо сказав:
— Товариші, друзі! Позаду нас — переправа. Наказ протриматися до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік. Потім наш відступ прикриють вогнем.
Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавський дядько, озвався заспокійливо:
— Ти, командире, будь спокійним. Ми все розуміємо. Різ треба, значить треба. Хіба вперше?
Командир підняв руку.
— В окопи, товариші. Незабаром світанок.
Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, перекочувався вогняним валом все ближче й ближче, плювався багровими спалахами. Над полем попливли тумани. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві тихо лаялись артилеристи, проклинаючи покручені дороги.
Потім усе завмерло. Спереду було німо, тільки перекочувався по яругах сивий туман, і здавалося, що під його хвилястою шкірою причаїлася якась ненажерлива хитра піТвора.