Хто ти? - Страница 64

К оглавлению

64

Дивляться в очі, не змигнуть. Слухають у повному мовчанні.

— Чи вмер Тарас, наш великий Кобзар? — вів далі я. — Ви скажете, в Каневі, на Чернечій горі, його могила. Та хіба не живе серед нас його поезія, не кличе нас його слово до бою з ворогом? Хіба його любов до України, до всіх знедолених, до матерів і дітей не влилася до наших сердець, хіба не плачемо ми й досі над його рядками, хіба не милуємося музикою його віршів? Ні, він живіший від живих. Смерть, діти, траґічна реальність. Ми болісно сприймаємо її, бо в цю мить зникає з наших очей той, хто був часткою нашої душі, нашої радості й любові. Але серце його, думи його будуть завжди з нами, доки палатиме вогник нашого життя. Ми продовжимо його життя в собі, в наших походах, пошуках. Бо сильнішими за смерть стали його переконання.

Дивляться, мовчать, оцінюють. Які мислі вирують у їхній свідомості? Заспокоїв я їх? Чи ще більше збурив глибинне чуття? Може, лише тепер, коли гроза опалила ніжно-зелене пагіння душ, коли суховій мучить спрагою серця, а буря випробує міцність тіла, саме й почнеться для них справжнє життя.

Яка ніч надворі! Небувала гроза…»

Мелодія третя
СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Взвод розмістили в невеличкому приміщенні клубу села Зеленьки на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули просто на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли сіткою трасуючих куль, спалахами снарядів.

Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогника, ні звуку. Ніби вимерло все. Десь там, трохи вище по Дніпру, Сміяни… Оленка, мати, дід Василь… Чи може, їх уже й нема? Може, залишився один попіл, згарище та вогненний хаос…

Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував недавнє минуле. Промайнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки… Їхнє кохання. Тугий живіт, а в ньому удари нового життя. Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, котрий так і не стає реальністю?

Ранком він піде в бій… разом з товаришами, яких майже не знає. Люди з усіх усюд. Вони зібрані разом гігантським вихором історії. Зібрані, щоб стати на дорозі руйнівного ворожого потоку. Що буде з ними?

Згадалася леґенда, що її розповів дід Василь. Леґенда про істину. В ній великий смисл життя й пошуку. Прагнення до світла, до таємничої мети буття. Не готовий результат, вичитаний у книгах чи подарований батьками… а болісний особистий досвід, сповнений муки й горя. А часто й смерті. Може, й він умре на цій кручі — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не загинув. Щоб виріс справжньою людиною. Хто в них народиться — син чи донька? Морозець остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо повінь свастики заллє рідну землю.

Ясно, ніби наяву, перед ним випливла якась страшна, символічна картина: йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а під ними — посиніле тільце дитини з розплющеними очима. Микола ледве стримався, щоб не закричати від болю. Ні, її і! Краще всім померти в чесному бою, ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які відходили на схід, залишаючи рідні місця.

Біля клубу почувся гомін. Заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, розбіглися. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридливий тягар. Треба відпочити, незабаром бій, зустріч з ворогом лицем до лиця. Треба бути сильним і зібраним.

Він підійшов до дверей клубу, ступив до коридору. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік із шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виникали з темряви і наближалися до мерехтливого світла, щось записував на клаптику паперу.

Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він усе життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як улюблену дружину, як дитя. І такий же мовчазний, як земля, такий же вірний, як вона, такий же спокійний і впевнений у собі. Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали.

Він піклувався раніше про сіялки і культиватори для поля, а тепер виводить свою дружну, роботящу бригаду на інше поле, для іншого посіву.

«З такими не згине рідний край, не пропаде, — подумав Микола, заглянувши в спокійні очі агронома. — Вони — сіль землі, його основа. Доки ось так упевнено мозолясті руки триматимуть зброю, як плуг і косу, — не панувати чужинцям на нашій землі!»

До сержанта наблизився хлопчина років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.

— А ти куди? — здивувався сержант. — Малий ще. Катай додому.

— Я сам, — похмуро бовкнув хлопчина.

— Що значить — сам?

— Він сирота, — пояснив агроном. — Живе в далеких родичів. Ти Юрку, справді йди. Рано тобі в партизани.

— Товаришу агрономе, — чорні оченята Юрка сповнилися вологим блиском, — хай дасть. Я все ’дно піду. Щоб я вмер, піду!

Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були невинні, лагідні, а десь у їхній глибині зачаїлася недитинна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:

— Дай йому карабіна…

Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся. Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою.

— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка.

64