Хто ти? - Страница 58

К оглавлению

58

— Тут у сорок першому році розстріляно радянського солдата, останнього захисника переправи, який залишився в живих, — чути схвильований голос директора Будинку культури. — Я був свідком цих подій. Відтоді, від першої ночі після розстрілу, на цій могилі щоденно лежать квіти. Можливо, для декого це видасться сентиментальним фактом, котрий не заслуговує на увагу. Але прослухайте розповідь про те, що саме тут відбулося…

Фон Шварц остовпів. Прямо в серце йому впилися слова напису, що палахкотіли золотом трохи вище від Вічного вогню:

...

«МИКОЛА ГОРЕНКО

Солдат-композитор

1941

Вічна слава героям!»

Це він! Це той самий солдат, що співав йому зловісну пісню про вогонь. Той самий, історія якого разом з життєписом дітей та їхнього вчителя, ввійшла до книжки «Вогонь не спопеляє правди».

Професор мимохіть торкнувся кишені, де лежала книжка. Йому здалося, що вона крізь тканину піджака обпекла йому руку.

Частина друга
ВОГОНЬ НЕ СПОПЕЛЯЄ ПРАВДИ

Мелодія перша
ВІЙНА

УДАР

Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій. Сплила у безвість весна, повновода, бурхлива.

Покотилося літо. Піднялися, як стіна, жита — зайдеш у них і сховаєшся з головою. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять.

У червневу ніч сорок першого Микола з Оленкою поверталися в Сміяни з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували книги для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.

Сиділи на кормі палуби, за горою діжок. Тут було затишно, тепло. Глухо стогнала машина, шуміли лопаті пароплава. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола огорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушилися. Микола радо слухав дрімотливий голос:

— А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… у музеї…

— Не поїде вона, — всміхався Микола. — Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину, що їй там тісно.

— Вона хороша, — прошепотіла Оленка. І в її словах є правда. Місто потребує більше подиху природи. Треба, щоб місто стало, як сад.

— Ти вже говориш, як дід Василь, — жартував Микола. — Знаєш, я можу приревнувати. Він цілком полонив тебе.

— А то ж. Якби молодший був, полюбила б його.

— Дивись, Оленко, а то доведеться власного діда на дуель викликати!

Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано глянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось дослухалася, чогось ждала.

— Що з тобою, Оленонько? — занепокоївся Микола.

— Стукає, Миколо, — якось дивно мовила Оленка.

— Воно?

— Ага. Дай сюди руку. Приклади. Чуєш? Чуєш?..

Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, схвильовано слухав, як там, у таємничому замкнутому світі, тріпотіло нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу, воно зріло в лоні Оленки, дівчини з київських садів, коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він вдячно поцілував Оленчині очі.

— У пас буде дитя, зіронько. Наше дитя. І ми ще більше любитимемо одне одного. Правда?

— Більше любити не можна, Миколо, — заплющивши очі, шепотіла Оленка. — Любов — це вже не те слово. Любов — це просто почуття. Одне з почуттів. А я живу тобою, ще ненародженим дитям, нашим майбутнім.

Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Від Києва долинали глухі удари.

— Що це, Миколо?

— Не знаю, — тривожно відповів Микола.

На капітанському містку почувся гомін. На щоглі раптово замовк динамік, над пароплавом, над Дніпром, над широкими луками полинув не знаний давно грім, будячи людей великої країни на страшний і траґічний герць…

Микола мовчав. Сидів непорушний і закляклий, все обнімаючи дружину, немов хотів захистити ще ненароджене Дитя…


(З щоденника Громограя)

«…Тривожна ніч. Не сплю. Не можу заснути.

Обходжу кімнати моїх вихованців, зупиняюся над ліжками. Дивлюся в рідні обличчя.

Повновидий місяць схиляється до заходу, заглядає у вікно, кидає примарні полиски на підлогу.

Тихий подих дітей, неясне бурмотіння вві сні, спів соловейка в гущавині посадки. Чому ж мені бентежно, болісно?

Розметав ковдру Вітько, ліг ниць, обнявши сильними руками подушку, ніби рідну землю, дихає вільно й тихо. Що йому сниться, як діє у снах його невгамовна душа?

Місячний промінь упав на чоло Толика. Повіки хлопця чутливо тремтять. Якісь дивні, неясні слова зриваються з його вуст. На тумбочці розкритий блокнот, олівець. Він щось писав перед сном.

З ліжка схопився Ванько Першоцвіт, загорнувся в простирадло, тінню поплив до вікна. Зупинився, дивиться на кружало місяця. Щось бурмоче. Я обережно підійшов до нього, обняв за плечі.

— Ходімо, ходім, Ванько. Спати, спати…

Очі хлопця розплющені, але він не бачить довколишніх предметів, погляд втоплений у якусь небувалість. Покірно лягає в ліжко, знову дрімає. Це з ним трапляється інколи, коли місяць вповні. Лікар заспокоює мене, каже, що це буває в багатьох дітей, доки вони не визріли, не стали дорослими.

58