Хто ти? - Страница 57

Естафету Кууна підхопив український космолінґвіст Діденко — запальний учений з кучмою сивіючого волосся і магнетичними чорними очима. Він впевнено стверджував сумнівну й наївну для західного філософського мислення ідею про необхідність застосувати до вирішення проблеми контакту не лише науковий, технічний чи філософський критерій, а може, насамперед, людський, етичний, моральний.

— Що ми несемо їм — Х-істотам? — запитував Діденко, — і чого очікуємо від них? Грядущий контакт — не теоретична забава, не філософська спекуляція. Якщо говорити серйозно, то від першого контакту залежить і подальша доля Землі і тих, умовно кажучи, Х-істот, цілого космічного регіону, отже — ґалактики, а може, — я не побоюся це сказати — й цілого всесвіту! Бо що ми посіємо в метаґалактичну ниву, те й буде рости.

Запитаємо себе відверто: хіба всякий екіпаж сучасних астронавтів здатен достойно представити Гею? Хіба будь-яка соціальна система має право ввійти в тканину грядущого?

Космос — великий сепаратор, на путі до нього здійснюватиметься великий відбір. Те, що несе в собі бацили ненависті, розбрату й війни, — буде відсіяно. Біосфера і психосфера Землі лише тоді достойна буде мати контакт з інформсферами інших світів, коли вона повністю стане братерською, комуністичною. Хіба цій тезі потрібен доказ? Хіба XX сторіччя не переконало людей, що двонога істота — ще не означає мудра істота, а ті, хто розмовляє одною мовою, — не обов’язково мають контакт.

Расизм або імперіалізм — маски страшніші від будь-якої екзотичної форми чужого розуму. Доки ми не зуміємо пробитися крізь ці маски на лицях людей Землі, чого нам чекати в далеких світах?

Але в нас є віра й певність у грядущий прекрасний синтез розумів безмежності. Та віра утверджується (прошу не усміхатися моїм наївним словам) вражаючою романтикою юного комуністичного покоління, котре загорілося ідеями космічної ери і міцно бере смолоскип естафети У свої руки…

Фон Шварц скептично похитує головою. Що ж, треба віддати належне Куунові та його соратникам, вони вміють використати ситуацію. Симпатії на їхньому боці. Хай же втішаються байками та казочками. Їхня вндючість стане їхньою сліпотою. Скільки разів уже падали світи у безодню? Скільки вибухає наднових зірок у ґалактичному полі? Вибухів достатньо для найхимернішої мрії!

…«Комета» стишила хід, почала розвертатися. Професор виглянув у вікно. Наближалася висока дніпровська круча, на ній паслися корови, кози, росли кущі шипшини й глоду.

До салону ввійшла молоденька дівчина-ґід. Усміхнувшись, повідомила:

— Панове, туристична проґрама передбачає відвідини меморіалу над Дніпром, пов’язаного з подіями Великої Вітчизняної війни. Історія меморіалу незвичайна, навіть леґендарна…

Фон Шварц невдоволено поморщився. Хіба не досить могили їхнього Шевченка в Каневі? Що за иекроманія, культ поклоніння мертвим?

— Частина меморіалу — на Правобережжі, — вела далі дівчина, — частина — на Лівобережжі, вище по течії Дніпра, біля села Сміяни.

У свідомості фон Шварца ударив дзвін: Сміяни? Знову повертається минуле, тягне до себе, вимучує, змушує глянути собі в очі. Ну що ж, він не страхається. Як убивця вертається на місце свого злочину, так і він піде назустріч неминучості.

І професор, хутко підхопившись з місця, рушив до виходу.

Делегати конґресу вийшли за гідом на берег, почали підніматися стежкою на кручу. Інколи зупинялися, голосно захоплювалися панорамою Лівобережжя, величною грядою придніпровських гір, що ніби ланцюг казкових веж, височіли вздовж Канівського моря.

Фон Шварц ішов мовчки, з-під лоба оглядав виднокіл. Проводжав похмурим поглядом численні «Метеори», «Ракети», вантажні судна, баржі. Як усе змінилося з того далекого сорок першого! Ріка була тоді затиснута у покручені береги, зарослі верболозними хащами; численні протоки, старики сплітали химерний лабіринт, на тім боці розташовувалися села, більшість хат у яких під солом’яними стріхами. Тепер Дніпро виплеснувся з берегів, багато сіл зникло, а ті, що лишилися, — це видно навіть звідси, з кручі, — набули іншого, незнайомого вигляду: двоповерхові котеджі, усі будівлі під шифером, черепицею, асфальтові дороги прокладені від них до центральних автострад. Ось і в цьому селі, біля якого розташовано меморіал, біліє висока школа, торговий центр; там, де була переправа, — насосна станція, від неї по кручі протягнуто трубопроводи аж на поля: певно, поливна система.

Чого ж ми досягли, опустивши меча «Барбаросси» на землі цих фанатиків? Небувалого розширення їхнього впливу у світі. Що ж, програли бій на людях, перенесемо його у сферу ідейного, духовного протистояння. Вони не приховують ні своїх поглядів, ні свого покликання, ми ж вічно опускаємо забрало на обличчя, щоб не видати своїх глибинних намірів.

Біля меморіалу гостей зустрічало кілька місцевих людей. Дівчина-ґід назвала їх. Один з них, високий сивий чолов’яга, якому за п’ятдесят, виявився директором сільського Будинку культури, звали його Юрієм Івановичем. Фон Шварц вп’явся поглядом в його обличчя. Чорні очі чоловіка оглядали делегатів конґресу доброзичливо й спокійно, але професор прочитав у тому спокої щось інше. Де він бачив цю людину, коли?

— Шановні гості, панове, друзі, товариші! — почав Юрій Іванович. — Історія цього меморіалу незвичайна. Зверніть увагу на пам’ятник…

Фон Шварц вже не чув, що говорить гостям цей сивий чоловік, він дивився на обеліск, що, ніби вістря стріли, заміряється летіти у глибоке весняне небо. Внизу, на граніті, мов краплі пролитої колись крові, палахкотять багряні троянди. Буйний кущ виростає прямо з надрів кам’яного куба, заповненого землею. По боках ще кілька кущів, там квіти рожеві й білі.