Хто ти? - Страница 45

Та минули дні, місяці, роки. Ти, мій непоказний скарбе, тужаво й міцно вростав у мою душу своєю вірністю, спокоєм, незламністю в слові, чутті й дії. Я на тебе міг покластися у всьому: ти легко вивчала найважчі уроки, ти у мандрах несла найбільші рюкзаки, не промовляючи й слова про втому, хоч втомлювалась, я це бачив, до краю. Ти мирила хлопців та дівчат, коли вони зчіплювались у своїх дитячих, але вельми серйозних для них сварках та конфліктах. Ти залюбки чергувала в школі за інших дівчат, котрі любили поспати вранці. Ти була, як повітря, потрібна усім, тим повітрям, яким усі дихають, але якого ніхто не помічає.

З сумом і радістю відпускатиму тебе в нескінченний політ: ти священний птах-лелека, що приносить людям щастя й здійснення бажань. Марто, незабудко моя, буду втішений, якщо згадаєш ласкавим словом свого вчителя на тернистім шляху життя.

Галя Кревна. Чорноока, чорнокоса тремтлива лань. Гаряча, палка й чутлива до неймовірності: її може образити найменший неделікатний натяк, грубе слово.

Мати її підкинула в дитясла ще немовлям, і тому Галя особливо гостро реаґувала на книги й бесіди про знедолених матерів та покинутих дітей. Здавалося б, дівчинка мусила зненавидіти матерів, котрі залишають сиріт напризволяще. Та де там! Вона напам’ять вивчала поеми Кобзаря про покриток, про наймичку, про гірку долю жінки, дівчини, коханої. А ще любила Галя маленьких дітей. Вона вміла подружитися з першими-ліпшими дикунчатами посеред шляху, які бавляться пісочком та пилюгою попід тинами, ліпила їм казкові вежі й палаци з тужавого глею, майструвала літаючих голубів з паперу. Я знаю про те захоплення дівчинки і втішаюся потайки, вірячи, що з Галі вийде справжня вчителька, котра замінить своїм вихованцям і матір, і батька.

Галю, вогняна перелеснице! Ще кілька літ, і ти станеш дивовижною красунею. Захоплені погляди супроводитимуть тебе, від них танутиме твоє серце. Не поспішай вручити долю свою першому-ліпшому закоханому. Будь ощадливою в цьому польоті, долети до свого омріяного вирію. Тільки коли стрінешся з вірними очима друга, махни йому крилом: я твоя! Лише тоді…

Іванка Черпінська. Блакитноока русява гуцулочка. Її тата замучили польські жандарми. Мама — революціонерка, перебралася через кордон, лишила доньку тут, а сама знову подалася в Західну Україну. Назад вона не повернулася: дійшла звістка, що її вбили під час страйку робітників у Станіславі. Іванці про те не сказали, і вона палко вірила, що мама десь далеко виконує важливе завдання, що вона визволяє маленьких дітей з неволі й гніту, що настане день, і вона знову почує любий голос, поїде з мамою в мальовничі Карпати, які вже стали вільними, які так часто маряться їй у снах.

Іванко, чічко гірська! Я допоможу тобі повернутися в рідні краї, пройти широкими полонинами, послухати чаклунські пісні вікових смерек. Я хочу, щоб дитячі сни збулися, щоб дух правічних Карпат прийняв тебе до свого лона, як вірну улюблену доню. Тільки бережи мрію, Іванко. Бережи казку старої Говерли, яку тобі розповідала рідна матуся.

А казка та дивна й чарівна. Розповідає вона про те, як у прадавні часи кордони Русі оберігали могутні витязі — мандрівні лицарі. Сильні вони були й незламні єдністю своєю, чистотою, безстрашністю, вірністю. Де лише з’являлась ворожа навала на рубежах землі рідної, як туди одразу мчала сила лицарська й зупиняла чорну силу, захищала рідних людей від полону й ганьби.

Так було довго, віки.

Та одного разу від заходу сонця прибули до лицарів посланці чужинських земель. Їхній повелитель пропонував дружбу й спілку. А на знак правди й твердого слова віддавав свою єдину доньку в жони старшому лицареві — Говерлі.

Чарівна була чужинецька княжна. Струнка, як смерічка, ніжна, мов світання весняне в горах, прегарна личком, мов зоря вечірня. Лише блакитні очі її були сповнені прохолоди, мов снігові шапки на верхів’ях Карпат.

Покохав лицар Говерла чужинецьку принцесу, запала вона йому в серце. І запитав він вірних братчиків, вояків мужніх:

— Чи брати мені в жони княжну західну? Що скажете ви, побратими любі, незрадливі?

Мовчали звитяжці, опустивши очі долу. Довго мовчали. Лише наймолодший з них зрештою сказав:

— Досі воля нашого народу була під захистом наших мечів. На що тепер сподівається наш старший побратим Говерла?

— Хочу миру між нами, — твердо сказав Говерла, — Хочу, щоб єдина кров стала у нас і в них. Народиться у мене син від княжни чужинецької — стане запорукою вічного миру.

Не зронили більше й слова звитяжці, лише очі їхні затуманилися від суму, як полонини гірські в час грози. Та й що було казати Говерлі, коли зіниці його втоплені були в блакитно-крижаних очах нареченої?

Бучне весілля відгуляли західні посланці. Пили й побратими чашу хмільну, та не танцювали, не співали веселих співанок, як то завжди водилося в горах Карпатських.

Минали літа. Народився у жони звитяжця найстаршого прегарний син. Мирославом нарекли його в знак вічної спілки між колишніми ворогами. Побудував Говерла жоні й синові палац розкішний серед гір, сам часто пропадав біля них, втішаючи серце своє іграми дитячими, ласкою жіночою, мріями солодкими.

А побратими блукали горами, степами, проганяли з кордонів Русі кочових напасників, сумували за давніми часами, коли ще хитрість ворожа не роз’єднувала їх із старшим побратимом.

Виріс Мирослав. Став сильним, мужнім звитяжцем. Брав його батько в походи, на герці. І всюди, з найлютішої січі, виходив юний лицар переможцем. Пишався Говерла сином, милувався ним. І лише вірні побратими бачили те, чого не хотів бачити батько: холодний блиск блакитних очей дістався легіню у спадок від матері, щось недобре на дні їх таїлося.