Хто ти? - Страница 44

— Демаґоґія, — буркнув тоді завпед.

Його ніхто відкрито не підтримав. А згодом і сам він покинув наш дитбудинок. У наступні роки пощастило згуртувати непоганий колектив, який чутливо відгукується на всі нові почини. Жаль тільки, що не вдалося відстояти старого Василя Сміяна. Розумний дідуган, і діти його любили. Універсальна людина — і кобзар, і столяр, і садівник, і рибалка. Такі вихователі — знахідка для дитбудинку, для будь-якої школи. Але сірі душі бюрократів ще страхаються універсальності, бо заздрять, відчуваючи поряд з ними свою неповноцінність. І ось тепер — нова вчителька, Сміянова невісточка. Вона мені до душі: чутлива, натхненна, сповнена любові до дітей. Прекрасний матеріал. На таких можна покластися, передати їм тяжку естафету.

Мої відлітаючі пташенята, як бути мені без вас? Це ж перше моє прощання… А скільки ще попереду?

Розлетяться вони по всій країні, мов хмарини у блакитному небі. Ще майже діти, але вже стають на самостійні стежини навчання й праці. Чи витримають їхні крилята суховії життєві й бурі, чи не зламаються від нежданих Ураганів? О, якби міг я заслонити їх від непередбачених випадів невблаганної долі!

П’ятеро дівчаток. Семеро хлопчиків.

Рік за роком, день за днем я милувався барвами розквітаючих пелюсток душі, слідкував за несподіваними тривожними зламами сердець, тоненькими хвилями видозмін характерів і вдач. Було всього…

Так, я беззастережно прийняв у своє серце все, що несли мої діти в потаємних глибинах, — і добре і зле, бо знав, що лише з нещадної битви протилежностей може народитися щось міцне, прекрасне й цінне, як самоцвіт із неймовірного тиску й пекельних температур.

На мить заплющу очі, й кожне з вас постає переді мною.

Ось Катя Гірка. Дівчина-соняшник. Золотокосе створіння весни з світло-карими прозорими очима. Худенька, висока, довгонога. Наливаючись соком життя, стає задумлива й елегійна. Любить історію, кохається в оповідях про героїв прадавніх визвольних воєн та повстань — Спартака, Наливайка, Гарібальді. Мабуть, мріє зустріти в житті такого героя. Здійсниться мрія — і народиться диво небувалого світу: палке кохання, великий подвиг, самовіддана праця, ґеніальна поема. А ні, буря тривоги й печалі понесе юнацький човник надії у хаос хвиль, у круговерть урагану, на рифи розчарувань.

Як не допустити такої біди? Хіба не досить лиха звідало юне серце з перших дитячих літ? Мати її померла, ледь народивши дівчинку. Батько-геолог, лишившись вдівцем, уже не одружувався, і як тільки Каті сповнилося два роки, взяв її з собою у нескінченні мандри по тайзі, по горах. Бувала вона і у непролазних сибірських хащах, пробиралася на коні верхи до алтайської красуні Білухи, пливла й на плотах порожистими ріками, ночувала під дивоколом північного сяйва у тундрі, слухала співучу мову багаття — незмінного друга геологів.

Коли Каті минув шостий рік, батько загинув при гірському обвалі. Дівчинка не могла збагнути, чому це її тато навіки залишається під кам’янистим горбиком землі в далекому краю, чому її, самотню й пригнічену, везуть подалі від того місця, де він навіки спочив?

Так вона потрапила до нашого дитбудинку. Спочатку навчалася у підготовчому класі, а потім потрапила до гурту моїх вихованців. Я одразу полюбив золотого соняшника, похмуре дикунча з ручками-цівками, з янґольським личком, зі страдницькими очима — краплинами блакитного неба. Вона, відчувши любов і щирість, швидко відтанула й опромінилась прихованим вогнем ніжності, вічного чекання якогось дива.

Русалочко моя! Ти навіть не уявляєш, скільки ночей я не спав, спостерігаючи в думці кожен твій хибний крок, кожен душевний злам! Сім років щастя й муки. Дякую тобі за них! Дякую, Катю, сонячна доню, полум’яна птахо з казкового краю мрії!

Марта Стеблина. Тихий сумирний підліток. Маленька, непоказна, смаглява. Очі в неї завжди опущені долу, голос негучний, приглушений. Коси попелясті й це ще більше робить її невиразною поміж іншими учнями. Та то лише на перший погляд. А як тільки її щось зацікавить, темно-русі брови злітають вгору, з-під них спалахують вогники, уважні ясно-сірі очі, суворі й ніжні водночас.

Марта мовчазна й відлюдкувата. Навіть на екскурсіях до лісу чи в полі вона завжди трохи збоку, оддалік від інших дітей. Коли дівчата сплітають вінки чи збирають гербарій, Марта квіток не рве, а тихо бродить між житами, пестить ніжні волошки пальчиками, щось шепоче їм чи, може, співає.

Батька дівчинка не знає, матір-учительку в роки колективізації вбили куркулі. Сироту взяли далекі родичі, сяк-так прогодували до трьох років та й послали пасти гусей, полоти бур’янці на городі. Я зустрів її під тином у канаві, де вона їла чорний достиглий пасльон. Залякана малесенька замазура. Поманив її пальцем. Вона заперечливо похитала голівкою і злякано присіла у бур’яні.

— Того не можна їсти, — сказав я. — Тобі може стати погано.

— Не, — засміялася дівчинка. — Я їм од пуза, і нічого нема.

— А чого ти така замурзана?

— Ги, — прозвучало у відповідь.

— Де твій тато?

Дівчинка глянула на мене з-під лоба, витерла рукавом брудної сорочечки цоса й нічого не відповіла.

— А мама в тебе є?

— Нє, — мовила вона сумно. — Маму вбило.

Того ж вечора я забрав Марту від сварливих родичів до дитбудинку. Як вона боялася білого простирадла й чистої кімнати! В перші дні втікала до саду чи лісу, лазила в чагарях, видлушпуючи з землі коріння козлика, вночі заривалася в копицю сіна, змушуючи учителів та вихователів до півночі шукати її.