Хто ти? - Страница 40

Микола привітався з дідом, сів на траву. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:

— Щось не так?

Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями.

— Тебе зобидили, Миколко? Чому мовчиш?

— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав урочисто, як на плакаті: «Ми та я! Прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так?

— Уг-гу, — присоромлено схилив голову Микола.

— Отож-бо й є. Ану, розкажи, як усе було.

Микола почав розповідати. Не приховав і того, що потім, коли голос нежданого друга приніс йому пісню, він зрозумів свою помилку.

Дід мовчки вислухав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, а тоді вже озвався:

— То й добре, що сам збагнув свою помилку. У кожному з нас є розуміння, як і що треба робити, але які гори сміття нагромаджено іноді на стежці, ми не бачимо. Живе ще в нас у душі дріб’язкова пихатість і лисяча хитрість, іноді й вовча лють, і мавп’яча дратівливість або ж буйволяча впертість. А коли все це не погамовується добрим вчинком, людина не здатна побачити людяність за зовнішньою оболонкою байдужості.

— Зрозумів, зрозумів! — похапцем згодився Микола. — Я вже сам…

— Сам, сам, — підхопив дід, сміючись. — Сам нічого не зробиш. Навіть бог без своїх віруючих — ніщо, пуста абстракція. Ти взявся за діло, як за всесвітню місію. Вирішив, що село без тебе пропаде. Не міг почати справу так, як дихаєш — спокійно… природно. І люди, захоплені твоїм прикладом, так же природньо підхоплять твоє починання. До творчості принукою не звабиш, вона має йти від серця, з душі.

— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленим поглядом у зоряне небо, — мені здається, що я починаю розуміти.

— Що, дитя моє?

— Велику суть дружби, братерства людей… творити в ім’я інших, в ім’я друзів своїх, а не в ім’я власного себелюбства. І тоді…

— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, зникне егоїзм, розкриється на повну силу краса людська. Боги всіх часів і народів здаватимуться блідими тінями супроти прийдешньої прекрасної людини. Бо й що таке боги? Лише наше безсилля, марновірство, страх і неуцтво. Зрозуміли? От і добре. То ж хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль. Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе, — засміявся дід. — Хіба не так, голуб’ята мої?

СВЯТО БУДНІВ

Перший урок пішов Миколі на користь. Він вирішив далі не стільки аґітувати, скільки діяти. З’їздив у Київ, вициганив у ректора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки, дві мандоліни. З тією здобиччю впевнено повертався до Сміянів. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимнув на нього, розвів руками.

— Я думав, що ти базіка. А ти хлопець діловий… Ну-ну, хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…

Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там ждав його Нетреба. Він допоміг Миколі розвантажитися, весело торохтів:

— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав? Секретарша ваша казала. Ну, нічого. Братва хороша. Дай їм діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне в серце — виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато, трудяг — менше. Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз. Добився. Культвідділ скріпив, асигнував. Контрабас, мандоліни, балалайки. Плюс твоє. Щоб через місяць — перший виступ. До жнив. Соціальне замовлення! Надіюсь!

Микола аж засяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван недовірливо всміхався, торкаючись несміливо товстими пальцями до струн контрабаса, ніби не вірив, що є такі велетенські балалайки.

— Оце да! — чухмарив потилицю. — Невже й на цій штуці грають?

— Ні, дрова рубають! — засміявся Нетреба. — Миколо, маєш першого ентузіаста. Учи!

— А я зможу? — не вірив Іван.

— Як артист гратимеш, — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо охочих. Пиши просто: «Перше заняття гуртка… Музичного гуртка…» А потім і оркестр народних інструментів створимо. «Запрошуємо усіх бажаючих…»

— Правильно! — підтримав Нетреба. — Поговори з старими. Серед них є ще цимбалісти. Хоч би й Оверко! І його син…

— Справді, здорово грає.

— От бач. Поагітуй. Та й дід твій виступить з сольними номерами. Що — відлюдьком став? Нічого. Розворушимо. Головне — вісь! Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там, у лісництві, машина. Вантажать дрова для райкому. Я попутно. Заїду пізніше. Готуй рибку. Жінці — салют. Діду — поклон. Вітання — Громограю. Ти дай концерт його дітлахам. То — велике діло. Я йому телефонував. Відносно твоєї Оленки. Він обома руками за! Райвно дав добро! Хай знайомиться. До дітей — відкрите серце. У Оленки очі такі, що лід розтоплять. Правду кажу! Врахуй, — засміявся й подав руку. — Ну, прощавай!

З цього дня й закрутилося. Щовечора в клубі відбувалися заняття струнного гуртка. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості поволі розтавала. Ніхто не згадував неприємної першої зустрічі. Микола, правда, одразу сказав, що не варто збиратися, аби бринькати. Треба вчитися справжньому мистецтву гри, читати ноти, щоб пізніше взятися, крім народних мелодій та пісень, і до виконання класичних творів — ось їхнє завдання. Старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:

— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гіршого хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи.