Хто ти? - Страница 39

І ось тепер настане пора творити. Микола знав — буде все. І опера, й ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило йому снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало його, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малюючи яскраві обрії. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків зо два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали у двері, сподіваючись на виставу або кіно.

Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, пошепки, але так, щоб і в кінці залу почули, прокоментував:

— Це він тебе викликає на вигін, Гапко…

В залі зареготали. Микола зблід, змішався, йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі спалахнуло неприязне почуття до цих смішливих, войовничих юнаків і дівчат, які, незвідь-чому, вороже зустрічають свого ровесника й товариша після п’яти років розлуки.

Недалеко від сцени сидів Сергій, його біла кучма підбадьорливо похитувалася, він весело підморгував Миколі: давай, мовляв, не бійся!..

Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:

— Товариші!

З задніх рядів хтось знову закахикав, передражнюючи:

— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: «Вплив музики на урожайність цукрових буряків!»

Регіт струсонув зал. Микола зовсім розгубився — у залі веселилися, голосно перемовлялися, лузали насіння. І це останнє чомусь найбільше роздратувало Миколу. Він не стримався, безконтрольна образа заклекотіла в його грудях, залила свідомість.

— Як вам не соромно? Я прийшов, щоб поговорити з вами про цікаву роботу, а ви хуліганите та насінням плюєтесь! Клуб же ваш власний, а ви його в свинарник перетворюєте!

— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився паном, цяцю з города привіз то й губу уже закопилив. Бачили й не таких! Брудно тобі у нас, одвик — рушником дорога.

У Миколи серце впало, в грудях занило. Що це? Звідки такий потік ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і видирав пташині гнізда на лузі? Хіба не з ними ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?

Поміж рядами підвелася невисока кирпата дівчина — комсорг колгоспу. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.

— Ану, замовкніть! Як не соромно? Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви на нього, як на якогось бюрократа!

— Хай не задирає носа!

— Самі вчені!

— Без нього вміємо співати!

— На біса нам його консерваторія!

— Гей, дівчата, ходімо на вигін. Заспіваємо без учених!

— Ходімо!..

Загуркотіли лавки, залопотіли спідниці дівчат, хлопці й собі потяглися до виходу, з гамором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:

Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий.
Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?
Щось маю сказати, дещо й розпитати
І ласки для серця у тебе прохать…

Микола стояв непорушно, засоромлений, змішаний. Яка ганьба! Куди подіти очі від сорому? Провал!

До нього підійшли Сергій, дівчина-комсорг. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози, карався думкою: за що!? чому?

А в вечірньому небі сумовито лунало, віддаляючись!

Неси свої хвилі у синєє море,
Де з милим колись ми стояли удвох…
Ти ж чув, як він клявся довіку любити,
Ще й року немає — пішов до другої…

Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою.

Хвиля тихо, ледве чутно, хлюпала, вторячи вечірній тиші. Зоряне безмежжя заспокоювало, глибоко в душі починала несподівано ледь-ледь бриніти струна, тихо зринали слова ще ненародженої пісні.

Микола вихопив записничок, олівець, при мерехтливому світлі місяця почав занотовувати слова й музику. І як завжди, був радісно здивований вражаючим феноменом імпровізації, котра народжувалась неждано, несподівано, ніби блискавиця у небі. Може, це і є те явище, яке прадіди називали зустріччю з Неждан-дивом, покровителем радісної несподіванки, відкриттів, подвигу і вогняної думки? Треба так і назвати пісню — «Пісня нежданого друга». Ось він мені підказує, що лише у ясному чистому серці, з якого виметено найменші залишки упередження, може зродитися взаєморозуміння! А я? Як я зустрів моїх друзів сьогодні? Накричав, як істерична жінка! Далі, далі, що підказує мені нежданий друг?

Шепіт зір, вітру спів — хто його пізнає, як?
В кожнім дні, в кожнім сні побратимів диво-знак…
Я неждано, обережно, я нечутно підійду
І біду, неначе хмару, тихо одведу…

Саме так! Одвести біду — подивитися в очі, в серця юнаків, з якими вирішив творити добрі діла. А він? Почув лише тріскання лушпайок. Яка ганьба!

Микола йшов понад берегом. Ще здалека побачив вогник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, пахло смачним. Біля вогню темніли дві постаті.

Микола виступив з сутінків. Одна з постатей з радісним вигуком кинулась до нього. Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.

— Ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай. Дід таке цікаве розповідає. Про подорож довкола світу. Ти ще не чув!