Хто ти? - Страница 156

156

— Так уже й «попускаєш», — поблажливо всміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось.

— До якого діла?

— А про мою докторську дисертацію забув?

— Послухай, Ромо, — зітхнув батько, — а чи не здається тобі, що моя поміч, як би м’якше сказати, переходить за межі допустимого?

Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.

— Ким допустимого?

— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою.

Роман знизав плечима.

— До чого тут наукова етика? Що за химера? Ти говориш, немов старорежимний гімназист. Сам упхнув мене у теоретичну фізику, так би мовити, зліпив із мене кандидата. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Не випадає! Треба таранити далі. Доктор, членкор, академік.

— Ого! Барвисте майбутнє.

— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість, треба користуватися.

— Ким же це «користуватися»? — поцікавився батько. — Мною?

— Не чіпляйся до слів. Згодом кількість переросте в якість. Діалектика!

— Філософ! Я й не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість у якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор.

— От і будь архітектором, — Роман перехилився через перила веранди і понюхав синенькі квіти морозу. — І потім, з тебе, батьку, не вийде Остапа Вишні. Кинь іронію.

— Є таке слово не наше, синку: цинізм.

— Є, таточку, — в тон йому відказав син, — й інше древнє слово: фарисейство.

Кирило Степанович скочив зі стільця, змів з дошки фігури.

— Добра в мене випала відпустка, спасибі тобі. Відпочинок, називається!

— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш Євген…

— Еге, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним, де він?

— Знову поїхав у село. В якусь яму над Дніпром. Затіває там якісь фантасмагорії. Дурень. І ні гу-гу — мовчить. Слухай, батьку, я хотів з тобою дещо обговорити.

— Що таке?

— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гааґу.

— Не сам? Розумію. Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора? Їй ще, мабуть, не можна. Ти провідував її? Що з нею?

— Одужала, — роздратувався Роман, — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї.

— Як то не про неї?

— Ай, батьку, я зовсім не про те. Оксана не до діла тепер.

— Не розумію…

Бесіду перебив звук автомобільної сирени. Загавкав пес. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчику, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Гера, у вузеньких штанах, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, закличні губи.

Кирило Степанович застебнув піжаму на грудях, хмикнув.

— Чого це вона? Дивна якась.

— Кириле Степановичу, вітаннячко! — крикнула Гера. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва. У мене все готово.

— Здрастуй, Геро, — відповів здивований Кирило Степанович. — Що у тебе готове? Дипломна робота?

— Помилуй боже, — засміялася Гера. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут.

— Як то? Чому? Батько тебе з такими труднощами пропхнув.

Роман торкнувся рукою батькового плеча, кашлянув.

— Слухай, тату, я забув тобі сказати… Чи, може, не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона вдома. Вистачить клопоту і в сім’ї.

Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.

— Не розумію, до чого тут — вона… і ти?

— Як то не розумієте? Ми одружилися! — радісно просяяла Гера.

Ці слова були для батька, ніби грім серед ясного неба.

— Од-ружилися? Коли?

— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово, еге?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, батьку, — перебив Роман. — Все буде о’кей!

— Весілля сьогодні ввечері! — щебетала Гера. — В ресторані «Москва». Зал на сто персон. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися!

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по руці Гера, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули. Всі ваші знайомі будуть. Ніхто не буде ображений.

— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман, — Я домовився. Ти, звичайно, заплатиш?

— Гм… Як же це? — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але я не збагну.

Гера цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:

— Я сподіваюся, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас припаде дві кімнати… з окремим ходом. А після постараємось. Ви з батьком постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру.

— Геро, про це потім, — перебив Роман.

— Так, так. Це дрібниці, проза життя. Папочко, треба сказати Поліні Михайлівні. Для неї це теж буде сюрприз. Де вона?

— Здається, у фліґелі. Хм… Але все-таки як же…

— Тоді я піду. Ромцю, готуйся! Папочка, чао!

Гера побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро глянув на Романа. Той одвів погляд.

— Що це означає, Романе? — запитав батько.

— Тату, — зітхнувши, розвів руками син, — я розумію, про кого ти турбуєшся. Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипаль…

— Як то не скрипаль?

— Я розмовляв з лікарем. Справа кепська. Пошкоджена рука. Пальці покалічені. Грати вона не буде.

— Зажди, зажди. Нехай так. Хай вона не буде грати. Але ж ти любиш її, а не скрипку. Ми готували заручини. Ти хотів одружитися.

— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється.

156