Хто ти? - Страница 145

145

— Я не можу вас слухати, Євгене!

— Хіба я сказав щось погане? Чому ви нахмурились? І обличчя змарніло, а в очах сум. Оксанонько, може, у вас щось негаразд? Я допоможу, розраю…

— Євгене, мені боляче говорити вам… Я гадала, що він сказав…

— Хто він? Про що?

— Роман. Ваш брат.

— Роман? Я не розумію, до чого тут мій брат? Хіба ви з ним бачилися в ці дні?

— Євгене… Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось.

— Як?! Заждіть! Що значить одружуєтесь? А як же я?

— Ви? Євгене… я не можу… ви мене мучите.

— Оксано, ви жартуєте?! Це недобрий жарт. Ну скажіть, що ви пожартували, Оксано.

— Я не жартую, друже, не жартую. І досить. Досить з мене, серце заболіло.

— Заждіть. Хвилиночку! Як же так? Роман? Хіба він вас кохає? Адже це я вас побачив, привів до нас. Пробачте. Я розумію, вас не можна не полюбити. Але Роман! Оксано, невже ви любите його?

— Не питайте мене, Євгене. Навіщо такі муки? Я належу йому… Вам досить цього?

— Ви належите? Оксанонько! Я не розумію. Хіба ви річ?

— Як страшно ви сказали.

— Я образив вас? Пробачте. Мені боляче чути таке. Ви не можете належати нікому. Ви вільна. Краса вільна. Вона належить тому, хто її кохає, нікому, нікому іншому в світі. Я розумію… Так просто…

— Євгене…

— Я не знав, що це так просто.

— Євгене, ви нічого не знаєте.

— Оксано, я не буду. Мені боляче. Пробачте, я піду геть.

— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене.

— Я зрозумів, Оксано. Я смішний, наївний. Хіба таких, як я, кохають! Над такими регочуть! Прощайте, Оксанонько.

— Зачекайте, Євгене! Євге-е-ене… Євгене…

ПЛАЧ ДУШІ

Оксано, що ти вробила?

Плачуть луки, плаче Дніпро, плаче небо, сповившись у сіру пелену хмар. Сонце почорніло, спопелилось від туги.

Жалібно стогнуть гудки теплоходів. Сумно шепоче віття верболозу. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.

Оксано, що ти вчинила?

Вечір у серці, наступає ніч, безкрая туга тче павутину. Весь світ сповився жалобою, і не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вигляне з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме в барвах нових світанків радісна мелодія.

Морок у душі.

Оксано, серце моє, чому ти це зробила? Що я тепер діятиму без тебе, чиї очі виглядатиму з прийдешніх днів?

Я хотів тобі принести своє кохання, як найцінніший скарб, як найдорожчу чашу, що належить лише тобі, тобі одній. Скарб лежить у пилюці затоптаний, розчавлений. Чаша розлита, порожня. І груди мої, ніби пустка, давно покинута людьми.

Оксано, життя моє! Я ж хотів повести тебе в чудовий сад моїх мрій, у сад Кохання. Я гадав, що ти мрієш про нього, прагнеш до нього, бодай передчуваєш. Оксано, хіба то любов те, що ти сказала мені? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, осяйна, і належиш йому? А могла б належати казці. Я повів би тебе по стежині своїх мрій, показав би таємні дива. І ти б належала тій тайні, а вона тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця, глибину моєї жури?

Ти належиш йому?

Це неправда! Бо твої очі — у небі, а вуста — в багряних пелюстках троянд. Чоло твоє цнотливе понесли білі хмарини у безкраї простори. А коси твої проростають у колоссі достиглої пшениці. А руки твої, пальці співучі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанню чутливих струн. Не слухачам, котрі в залі ловлять жадібно сумні й веселі, траґедійні й пестливі акорди. Не їм! І не йому, не тому, хто цілував їх, хто обнімав та жадібно милував їх. Ох, не йому.

Вони належать незримим струнам землі, простору, мелодії далеких мерехтливих зірок, небесній пісні.

Оксано, муко моя! Ми подали б самому сонцю руки, зорі зіткали б нам нову, небувалу домівку. І ти б довіку була царівною в моєму королівстві, у краю мрії.

А ти пішла. Пішла заплутаними стежечками. У морок, в ніч. Що знайдеш там? Не знаю. Не бачу. А може, це сон? Може, ти лише привиділася, примарилася?

Оксано, що ж мені робити? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами віків і просторів? Як без тебе пройду по цій землі, по спустошених садах, по збляклих полях, по квітниках, де пелюстки оббиті нещадним ураганом?

Знаю, що робити! Тебе нема й не було. Забуду все. Викину тебе з серця. Розвію по вітрах, розсиплю на життєвих стежках. Подарую іншим дівчатам те, що готував для тебе. Беріть, беріть, топчіть собі під ноги. Хай пропадає все — щирість, кохання. Думатиму про вічність, про музику, про прийдешнє і безмежність, про далекі світи і таємниці життя. Тільки не про тебе. Іди, куди хочеш, з ким хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що ти посміло подумати, серце?

Оксано, Оксано, що ти наробила?

РОЗДУМИ

(З щоденника Євгена)

«…Скільки часу минуло відтоді, як я дізнався, що в он а… А втім, що це я пишу? Навіщо? Все переклекотіло. Здається, ніби минула вічність. І разом з тим одна мить.

Ураган пролетів, прокотився наді мною. Тиша. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися зненацька?

Ні, ні!

Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.

Але я люблю її.

Щось у глибині душі іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується. Просто й звично, як рушником, як попільничкою, як… Стій, зупинися! Яке ганебне слово — користуватися, користь. Яким би я був сам перед своїм сумлінням, аби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт.

Так, так. З надрів підсвідомості, з сутінків «планети Аїда» пливе всяка атавістична, ящерна каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе, ричить і погрожує. Та я не дамся тобі на підмову, древня рептиліє. Геть від мене, маро!

145