Хто ти? - Страница 144

К оглавлению

144

Крутився магнітофон, лунали мелодії фокстротів, танґо, чарльстонів. Під ці мелодії можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, відчувати жар, що так і пашить від нього.

Оксана усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. «А ви читали Хемінґуея? Невже не читали? Так ви багато втратили!» «На виставку Реріха черга була зо два кілометри. Я стояла п’ять годин. І таки достояла». — «Ну й як?» — «Потрясно. Колір, екзотика, гори!» — «А мені більше до вподоби Пікассо. Чудо! Дивишся — голова обертом! Яка експресія, яка тайна! У Реріха все на поверхні. Потім холоднувато — сніги, гори. А Пікассо розчиняє тебе в складнощах світу, веде у хаос почуттів, у таємницю нашої заплутаності».

Й не згледілися, як хлопці й дівчата розійшлися. Роман і Оксана залишилися вдвох. Настала тиша.

В кімнаті було порожньо. На столі об’їдки, забруднена скатертина, попільнички з недокурками. І вони — віч-на-віч. Та шум машин за вікнами.

Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти неї.

— А де ж усі?

— Розійшлися…

— А господиня?

— Її нема.

— А ми?..

— А ми… разом…

Він встав, повільно, дуже повільно наблизився до неї, взяв за руку.

— Ми завжди будемо разом, любов моя, вічна моя, радосте моя!

Вона заплющила очі, прошепотіла:

— Ще, ще говори…

Він підняв її зі стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала. Чого вона ждала?

Він поніс її, притиснув до себе. Золотиста коса розпустилася, Роман цілував крізь пасма волосся її губи, щоки, очі.

— Неси, неси! Цілуй мене. Пригортай мене. Я твоя, навіки твоя.

Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирадла приємно обняли її. Спати, спати, спочинути, поринути в мрії, в небувале.

Він скидає з неї сукню, панчохи, пояс. Що він робить? Навіщо? Так… не можна… Так непристойно… її ще ніхто не торкав…

Вона хотіла щось сказати, заперечити, але тіло не слухалося, руки обважніли, повисли, як зламане віття.

Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди.

— Зажди… зачекай!

Вона щось бурмотіла, опиралася. Та ніби обвал з гір покотив її вниз, вниз, до прірви, до мороку, до таємниці. Болем пройняло тіло. Блискавиця осяяла на мить свідомість. Оксана жахнулася, закричала, запротестувала, але вже нічого не могла вдіяти. Нічого.

Тіло безвладне, не належить їй. Воно розтерзане, змучене, принижене. Таке відчуття панувало лише хвилю. І відкотилося в далину. Безладно промайнули уривки думок: Марія… пришелець із всебуття… Євген… його сині дитячі очі… Сині чи сірі? Чому Євген? Звідки пришелець? Де вона, що з нею трапилося?

Вона розплющила очі.

Роман стояв біля вікна, хутко вдягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася.

— Де я? Що зі мною? — простогнала.

Він кинувся до неї, став на коліна, припав вустами до руки, почав цілувати.

— Ти зі мною, голубонько, — ніжно прошепотів. — І завжди будеш зі мною. Так ти, виявляється, дівчина? Ти мене вбила! Чесно кажу! Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?

Темрява застилала Оксанині очі. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею трапилося? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім — порожнеча, спустошеність і огида. Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?

Вологі руки Романа, липкі вуста, осквернене тіло…

Ніч, ніч! Що ти наробила?

Мелодія четверта
ГОРЕ І РАДІСТЬ

ГОРЕ

Оксана вийшла з теплохода у гирлі Десни. Відділилась від гурту пасажирів, зняла черевики, поволі побрела по мілководдю. Понад лозами, понад плесом ріки з криком літали білі мартини. Вона задивилася на них, зітхнула. Потім вибрела з води, притулилася щокою до тонкого тремтливого стовбура верболозу. Замріяно оглянулася довкола. Як давно вона не була ось так, на самоті з красою. Як тут невимовно гарно, вільно, чудово. Звідки ж у серці тривога й біль?

Ніч, ніч… То все вона натворила. Буря зірвала пелюстки з ніжної квітки, і вже не повернеш незайманості душі, чистоти й легкості. Спалені крила серця… Євгене, химерний хлопче, навіщо ти написав мені марного листа? Навіщо покликав сюди, подалі від міського клекоту? Невже гадаєш, що луки деснянські відновлять те, що навіки вмерло? Що я скажу твоїй душі, твоїм ясним очам? Бурхлива ріка, сильна й жагуча, понесла мене на кам’яні пороги. Хто відає, що чекає мене там, у водокрутах?

Поміж кущами верболозу зненацька вигулькнула знайома постать. Почувся радісний вигук.

— Оксанонько! Ось де ви!

Євген біжить босоніж по піску, проміниться щастям, ніби птах, що повертається з вирію. Доле, що вона скаже йому, як подивиться у сяючі очі?

— Оксанонько, добрий день вам!

— Вітаю вас, Євгене.

— Вже кілька днів я вас шукаю, і все не можу зустрітися. Ви пробачте, що я написав листа і покликав вас сюди. Повірте, для мене це дуже важливо… Побачити вас — щастя!

— Хіба ви, Євгене, не знаєте…

— Мовчіть, мовчіть, Оксанонько. Тоді я захопився. Я дуже винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично вийшло. Дуже неетично, грубо. Пробачте, Оксанонько!

— Євгене, та невже ви…

— Не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я знову бачу вас. Немов ще одне сонечко в небі засяяло.

— Мовчіть, Євгене…

— Ні, дайте мені сказати. В ці дні я багато передумав. Я був несміливим, гадав, що негарно одразу відкривати своє серце коханій дівчині. А тепер я знаю, це прекрасно Квітка відкривається сонцю, вона його любить, бо сонце дає їй радість і життя.

144