Хто ти? - Страница 120

К оглавлению

120

Тут діти стають піонерами, дають клятву вірності революції, Вітчизні, добру, правді, любові. Нам відкриті їхні душі, ми бачимо полум’я їхніх маленьких сердець, і знаємо, що наша естафета у чистих і надійних руках. Тиха радість оселяється в нашому серці, бо ми впевнилися, що дорога останнього іспиту веде все далі й далі наших послідовників, і всі вони рівняються на цей Вічний вогонь слави, що палає над нашим спочинком.

Ми щасливі, братове. Ми — щасливі!

Та одного разу сюди прийшов, наблизився чорний вогонь розпачу, безнадії, відчаю, ненависті. І ми збагнули, що це — останній суд.


Фон Шварц намагався не дивитися в очі дітям, котрі подарували йому та гостям квіти, не зустрітися поглядом з дорослими. Боявся, що впізнає когось із тих, далеких. Боявся, що знову доведеться глянути у очі живого солдата-композитора, старого Сміяна, літньої вже Олени Горенко, Русалії — дорослої доньки розстріляної циганки.

Мов у сні проходив він залами музею, відкритого на місці колишнього дитбудинку, слухав жахливі оповіді про військові злочини карателів під командуванням Генріха фон Шварца. Про його злочини. Як давно це було, а ніби вчора… Кипить, палає вогнище, неможливо його згасити. І спопеляє воно тепер його, колись самовпевненого завойовника, «Циклопа», посвяченого Чорної Ложі, військового злочинця, що прикрився машкарою ученого. Чого ж ти досяг, Генріху? Чим ти став? Хто ти?

Їх повезли лісовою дорогою до урочища «Таємничий Острів». Попросили вийти на широкій поляні, поміж віковими соснами та дубами. Звідси треба було йти стежиною, довкола якої вилися лісові ліани. Птахи заливалися, луна котила їхні пісні понад урочищем.

Перейшли високу дугу дерев’яного містка, перекинутого через болото. І вступили на територію меморіалу. Фон Шварц упізнав місця окопів, бліндаж. Тут все підновлено, збережено, як було колись. Ґід щось оповідає, а професор чує тріскотняву пострілів, вибухи гранат, крики солдатів. А потім… розпростерті на землі дитячі тіла… І закривавлений учитель біля них. І вже нікого карати, ні на кому зривати злобу і лють. Спустошеність у душі, чорна спустошеність…

Ось Вічний вогонь. Палахкотить, танцює, сміється, нагадує.

Кільце кам’яних постатей. Всі учні зімкнуті вінцем, вони обнімають учителя. Здається, лише на одну мить закам’яніли — ось зараз… ось тепер оживуть, затріпочуть, озвуться, вимагаючи відповіді.

Стають шеренґою піонери. Салютують. Щось говорять учителі, розповідають делегатам конґресу. Та фон Шварц не чує жодного живого слова живих людей. Він чує сувору мову Вічного вогню:

— Бачиш сам, неминучість привела тебе туди, де ти вчинив найбільший злочин. Будь готовий стати на суд!

— Хто мене має судити? — вибухнуло щось у глибині душі фон Шварца.

— Я, — сколихнувся Вічний вогонь. — Останній суд — мій.

— По якому праву? — заволав у душі фон Шварц. — За що? За убивство цих жорстоких дітей та їхнього фанатичного учителя? А хіба вони не вбивали? Хіба життя має різну вартість перед твоїм судом залежно від того, яке воно, юне чи ветхе, на сході чи на заході, у своїй землі чи в чужій? Хіба є вибір у стріли, коли її спрямовують на вбивче діло?

— Моє право судити — правічне, — суворо прошелестів Вічний вогонь. — Все від вогню зароджується. Все вогнем перевіряється. Все на вогонь обмінюється. Це знав ще Геракліт. Люди назвали його Темним, бо мудрість його була під вогню, а страхопудливі людці споконвіку боялись пломінного ока. Ось востаннє прийдуть до тебе ті, котрі тут полягли. Поглянь їм в очі, якщо посмієш. І згадай все життя своє. Це підсумок твого іспиту. Більше вони не прийдуть. Будеш благати, кричати до вічності, але прірва нездоланна проляже між світом їхнім і антисвітом твоїм та таких, як ти.

«Звідки прийдуть вони? — злобно подумав фон Шварц, але здалося йому, що він закричав. — Тіні від хмаринок життєвіші, ніж вони. Все лише прах і попіл. І ці меморіали та вогнища лише мізерна спроба людей затулитися від страху перед абсурдністю буття і небуття. Тіні, тіні, тіні! Ось кого ти пророчиш мені в судді, примхлива стихіє!»

— Вогонь не спопеляє все! — відповів на його думки вогонь. — І він не має тіні, а тому й вічний. У мені воскресають лише вогненні душі. Наберися залишків мужності, віднайди краплю терпіння, щоб зазирнути в безодню свого зотлілого серця. Хоча й чорне воно, але ж ще здатне жахнутися того, що вдіяло. Ось довкола тебе вирує нове життя. В ньому вогонь тих, котрі полягли! Ти сподівався убити їх? Вони стали ще життєвіші, чуєш?

І прийшли гості до вогнища. І були вони веселі, легкі, як полум’яні пелюстки.

і здавалося фон Шварцеві, що ті полум’яні воїни минулого, і піонери, які давали клятву біля Вічного вогню, і гурт учителів та колгоспників, і буйний ліс довкола, — все це було в дивній, пісенній цілості, в огнистому співзвуччі, а він завис десь над землетрусною тріщиною, над бездонням віку, і дивився на їхнє нове життя, мовчазно волаючи до порожнечі небуття, благаючи захисту. І знав, що нема вороття до зоряного шляху єдності, що розірвано останні нитки розуміння й спільності, що в безмежному всесвіті він уже не знайде живих істот, котрі б зрозуміли його і прийняли в свою домівку.

Частина третя
ПОЛУМ’ЯНИЙ ВІНЕЦЬ

Мелодія перша
ЯКЩО МОЖЕШ — ПРИЙДИ!

ТАНЕЦЬ

Випускний вечір консерваторії був у розпалі. Закінчилася дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався зі своїх. Періодично хлопці та дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.

120