Хто ти? - Страница 110

110

— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю, як же я? Як я можу вас покинути?

— Дитино моя! Тут не місце для плачу. Дай сюди автомата! Біжіть!

Він виштовхнув обох жінок через задні сінешні двері в кущі терносливу. Майнула над парканом руса коса, барвиста спідниця Радуні. Востаннє сяйнули блакитні очі.

Дід хвацько, ніби згадавши молодість, кинувся до гайку, визирнув у двері. Німці вже наближалися до подвір’я. Побачили діда, закричали:

— Партизан! Здавайся!

Цвьохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі хльоснув по зелених постатях. Передній німець упав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.

Як усе швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.

Усміхнувся. Не треба мудрувати. Може, це твоя остання хвилина. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. У найтяжчий час. Міг би більше, не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…

Постаті плазували поза парканом, поза посадкою, підлазили з усіх боків. Аби лише дівчат не помітили. Аби лише вони врятувалися.

— Підпалюй хату! — почулися крики поліцаїв. — З вогню й сам вискочить. Не витерпить, як припече.

Він посміхнувся спраглими вустами. О бідолахи! Ви все міряєте на свою куцу душу. Ви оцінюєте волю людську своєю мізерною волею.

У вікна почав просочуватись димок. Знадвору чулися злорадні вигуки, регіт. Дід Василь відкрив ляду погреба під піччю, звідти дихнуло цвіллю, квашеною капустою. Він швидко спустився драбиною вниз, прикрив ляду. Передихнув. Нагорі гриміло, гоготіло, долинали приглушені постріли.

Стало тяжко дихати. В погріб накочувався чад. Дід Василь намацав діжку з капустою. Десь поряд з нею — діжечка березового соку. Ось вона. Він ковтнув живлючої рідини, зірвав з себе куфайку, намочив. Тісно закутав нею обличчя. Трохи полегшало. Але серце билося тужавими, болісними ударами. Не вистачало кисню. Він зітхав, ніби риба, викинута на пісок. Паморочилася голова. Невже кінець? Промайнули у темряві прозорі очі Миколи, засміялася щасливо Оленка… Пітьма насунулася звідусюд, погасила свідомість…

…А Оленка з Радунею пручалися на узліссі в руках німецьких солдатів. Циганка кусалася, плювалася, мов дика кішка. Автоматники сміялися, тикали дулами в її великий живіт, потішалися. По Оленчиних щоках текли сльози. Не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала.

Німці ґерґотали щось, штурхали їх, кудись вели. Оленка не могла одірвати погляду від багряної заграви над селом.

(З щоденника Громограя)

«…Побували біля пристані, на березі Дніпра, — я, Гриць і Вітько. Багато проходить військових транспортів, катерів. Очі у хлопців поблискують, бачу, хочеться їм стріляти. Усміхаюся: — Заждіть! Уже незабаром!

Біля дебаркадера пришвартовано великий білий пароплав. На палубі ходять офіцери, чується музика. Треба дізнатися, хто там.

У голові зріє план. Головне, не зволікати. Хай люди бачать, що в тилу ворога є опір, що злочини фашистів не безкарні.

Був на «панських дачах». Бачився з бабою — Веклою. Страшні вісті. Старого Сміяна спалили живцем у землянці. Радуню схопили німці. Разом з нею і Сміянову невістку, Оленку, котра працювала в нас учителькою. Виявляється, вона партизанила. А ми нічого не знали.

Що нам тепер робити? Як діяти? Якби це загін дорослих людей, можна було б спробувати напасти. Та люди кажуть, що Сміяни оточені великим зг гоном карателів. Готується якась акція. Мусять же партизани, з якими тримав зв’язок Сміян, знати про те, що сталося. А може, й вони заблоковані так, що безсилі щось зробити?»

ДНІПРОВСЬКЕ ДИТЯ

Дід Василь отямився від різкого болю в грудях. Глибоко зітхнув, щоб вхопити крапельку повітря. Перед очима пливли багрові кола. Темно, задушливо. Де він? Що з ним? Чи не тяжке марення? Пробудитись, пробудитись…

Він у погребі, під спаленою землянкою. Підповз до драбини, задихаючись, вперся плечима в ляду. Підважив її. В щілину дихнуло холодним повітрям, змішаним з запахом згарища. Прислухався. Тиша. Ніч. Довкола — ані шелесне.

Постояв на драбині, приходячи до тями, п’ючи солодке повітря. Потім намацав автомата біля діжки, почепив на шию, обережно виліз з ями. Нагинці вибрався з підпіччя. Чоботи пурхали в попелі. Довкола стирчали, мов чорні кості, недогарки шул. Крізь обсмалені корчі вишень виднілись зорі. Десь над селом бродив промінь прожектора, валували собаки, чулися далекі крики.

Старий Сміян прислухався, якусь мить стоячи серед згарища, ніби прощаючись зі своїм попелищем. Затим пірнув у кущі, нагинці лозами добрався до річища. Витяг зі схованки човна, зіпхнув у воду. Кинувши автомата на дно, сам умостився посередині. Похитувався на хвилі, дивився У зоряне небо, не вірив, що знову бачить його безмірність, що дихає дніпровським повітрям, що може діяти, жити, горіти. Тепер головне — знайти «Агронома». Оленку. Тепер він повністю вільний. Щезла павутина двозначності, він зможе ясно й чесно дивитися людям в очі. Вмерти незаплямованим жодною підозрою.

Безшумно веслуючи, проплив напівзасохлим стариком на південь, подалі від Сміянів, виплив у Дніпро нижче від дебаркадера, де засів фон Шварц. Плавуче пристанище гестапо чорніло на зоряному тлі, над ним мерехтів прожектор, берегом ходили темні постаті вартових. Дід Василь перестав веслувати, течія сама прудко понесла човна вниз. Ще трохи, і він має повернути в рукав до гатки. Там у нього є схованка. Можна відпочити, отямитись. А потім шукати партизанів.

Біля дебаркадера почулися крики, постріли з автомата. Знову тиша. І знову безладні черги.

110