Хто ти? - Страница 109

109

Микола писав листа «Агрономові», передавав деякі захоплені документи. З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.

— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Горенка.

— Відправимо в тил, — відповів той.

Офіцер отетеріло поглянув на бородатого командира, на бійців. Ті зловтішно посміхалися.

— Який тил?

— Радянський, — твердо відповів Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть. Зв’яжіть йому руки, хлопці. На всякий випадок.

Офіцер, блідий від непевності й хвилювання, рушив лісовою стежиною. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами дерев. І раптом Микола не витерпів, гукнув:

— Хвилиночку, Сашко, зачекайте…

Партизан з офіцером зупинилися. Микола, розбризкуючи калюжі, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:

— Гер офіцер, ви вже кілька тижнів живете з нами. Ви говорили зі мною, і… Придивіться гарненько. Може, хоч тепер впізнаєте?

Офіцер здивовано глянув на бородате худе обличчя, на глибокі пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.

— Не розумію вас…

— Згадайте Зеленьки. Осінь сорок першого. Маґістр астрономії фон Шварц, ваш начальник… Солдат-кобзар…

Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув у очі партизана. Зіщулився, ніби побачив щось потойбічне, жахливе, неймовірне. Пробурмотів:

— Не може бути! Ви ж… розстріляні.

Сашко здивовано підняв брови:

— Ви знаєте його, товаришу «Артист»?

— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну, як, упізнали? — до офіцера.

— Не вірю, — прошепотів німець. — Ви мертвий.

— Ні, не мертвий! — Голос Горенка задзвенів крицею, — Як і моя країна, я живий і житиму. І прийдешній світ, про який ви чули, побудую. Як не я, то наші діти, котрих жодна злоба, жодна лють не знищать. Чуєте?

— Чому ж ви мене не розстріляли? — прозвучало ледве чутне запитання. — Я не розумію вас. Ви ніби з іншої планети.

— Чому я не вбив вас? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, творці «нового порядку»! Ви так нічого й не збагнули, бо дивитесь на нас очима старого світу, лютого й звірячого. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте, що наш народ — месник, а не кат. Ми солдати, а не м’ясники. І насамперед — творці. В цьому наша перемога!

І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.

БАГАТТЯ

Пилип Рябченко вломився до землянки Сміяна з двома поліцаями, уздрів, як від столу в куток метнулася молода жіноча постать. Василь глянув на коменданта, відчув щось недобре в його злобному погляді, в настороженості поліцаїв.

— Що, перевертню, злякався? — засичав Рябченко. — Ми тебе вислідили. У ліс ходиш, циганську суку приютив, хоч знаєш, що цигани підлягають знищенню, людей попереджував про облави. І нашим, і вашим? Ні, голубчику, не вийде! Хана тобі! З Рябченком не вийде номера. Фокус-покус не вдався. Збирайся на побачення до фон Шварца. Там тобі ребра порахують!

— Вийди геть! — тихо сказав дід Василь. — Не провокуй, телепню! Який ідіот направив тебе сюди? Я сам тебе арештую!

— Ти мене? Ах ти, пес шолудивий!

Пилип люто розмахнувся, вдарив старого прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалася ціпочка крові. Він, сплюнувши криваву слину, мовчав, палючим поглядом свердлив «коменданта». Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. Циганка, загорнувшись у рядно, тремтіла, витирала сльози на очах. А Пилип хрипів ненависно:

— Овечкою прикидався? А сам Совєтам служив? Паразит старий!

— Бий, нелюде! — тихо промовив дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти. Не хотів би я народитись тобою.

Пилип брудно вилаявся, зареготав.

— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоба діждешся! Ану, збирайся! І сука оця з тобою.

У двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона ще не бачила діда Василя, усміхнулася «коменданту».

— Можна бачити старосту?

Пилип оскальнувся.

— Можна, можна, дівко, проходь.

Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:

— Що це за хамство?

І осіклась, уздрівши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.

— За що ви його, катюги?

Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розпливлося від задоволення.

— Ге! Що я бачу? Це ж невісточка його. Звідки, яким вітром? Драстуй, голубонько. Теплесенька кумпанія. Буде для гестапо робота.

— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо прийшла? Я згубив тебе.

Оленчині очі потемніли. Рука її шаснула в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як хряснули постріли. Пилип, захарчавши, мішком упав на долівку, поліцаїв кулі нагнали в сінях.

Запанувала моторошна тиша. Дід з онукою стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Циганочка, все ще темно-сіра від страху, перелякано всміхалася.

— Собаці собача смерть, — прошепотіла Оленка.

Дід перший отямився:

— До лісу. Негайно. Бери Радуню з собою. Може, відправите її літаком на той бік. Попроси «Агронома».

Надворі почулися крики, постріли. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті у сіро-зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.

— Пізно! — сказала Оленка.

— Не пізно! — крикнув дід. — У тебе є автомат?

— Є…

— Дай сюди! Я їх затримаю. А ви — біжіть! Заховаєтеся в гущавині, заплутаєте сліди. Не доженуть! Біжіть, дітки!

109