Хто ти? - Страница 106

106

Так було в світі прийдешнього, друзі мої. Там були ми, такі ж люди, як тепер, такі ж дерева, поля, наші онуки. Тільки не було воєн і роз’єднання, не було страху перед майбуттям, не було голоду й хвороб, визиску й сваволі.

Втілювалася в життя мрія нашої революції, те, в ім’я чого ми тепер страждаємо і вмираємо. Ніби якесь крило, майнувши над світом, змело павутину віків, вимело вселюдську світлицю. І це давало настрій осяяння, оптимізм.

Моє серце защеміло. Адже так могло бути й нині. Хіба ми не достойні жити в світі миру й творчості? Ось тільки подолаємо страшного ворога, відбудуємо свій сплюндрований край… і тоді… Так буде, друзі, я знаю.

Стецюк не стримався, закректав, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:

— Ти гадаєш, командире, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо! І хочемо. А тільки не так воно в житті, як мріється. І в казках народ здавна снить гарним життям, веселощами, польотами всякими там… Ого, ще й як мріяв народ! А чому ж воно на землі не все так, як мріється? Чого треба вовкулакам усяким, що вони заварюють отаку кашу?

— Завжди знаходилися люди, або скоріше — нелюди, котрі прагнули визискувати інших, аби самим насолоджуватись, — гаряче відповів Микола. — Хліб, музику, ідеї, слово, машини — все вони лише використовують, самі не творячи. І такі нелюди існують хіба лише там, де панує капітал, фашизм? У нашому середовищі хіба нема таких, чия хата скраю? Котрі вміють лише споживати, а не віддавати…

— Фанатики, — прошипів десь за спинами партизанів офіцер. — їх заїдають воші, вони здихають від голоду, а мріють про якісь нові світи. Божевільні!..

Васько аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив застережливий жест.

— Не кип’ятись, Васильку. Лють ворога — найкраща похвала. Слухайте далі.

— Я відчував себе в прийдешньому учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів — хлопців та дівчат. Вперше усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на дніпровській кручі, серед великого саду. З широких вікон видно було ріку, блакитне Лівобережжя, білі вітрила на плесі Дніпра. Все знайоме, земне, але якесь особливо значуще, сповнене життєвої снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, людьми. А втім, Що я кажу? Хіба природа щось окреме від людини? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється людина, Що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки й озера, виснажує землю, отруює атмосферу? Згадайте земні пустелі. Їх же колись не було. Адже там, де тепер Сахара, ще десять тисяч літ тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Кизилкуми, Каракуми чи Такла-макан, ще в історично зримі епохи пишалися могутні держави. У прийдешньому зникли пустелі. Потужні потоки дощових хмар зросили мертві піски. Там зазеленіли трави й ліси.

— Фантастика, — зітхнув Стецюк, — Десь я читав про таке…

— Тепер — фантастика, — заперечив Васько. — А потім — буде правда.

— Нема межі могутності людській, — згодився Микола, поглянувши лагідно на хлопця. — Аби лиш силу ту спрямувати для блага. Але заждіть, я пригадаю, що було в школі… Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні щось «заучують». Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей вихованців, до широти, глибини їхньої свідомості, до нахилів, здібностей. А найбільше раділи наставники тим учням, які вміщували в собі синтез усього, котрі поєднували всебічне знання. Завданням школи було одне — виховати всебічно освічену людину.

Урок, який постав переді мною, мав тривати багато днів. Ми готувалися зі своїм вихователем пролетіти понад планетою, щоб ознайомитися з різними районами, вивчити життя інших континентів, островів, зустрітися з цікавими людьми. У цій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з космологією, міфологією, прогностикою, тобто з наукою про прийдешнє. А які хвилюючі пригоди чекали на нас, небезпеки, несподіванки! То була справжня школа життя.

Уже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Школи об’єднувалися у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не завантажувалися дріб’язком ширвжитку, а повністю спрямовувалися на вселенські, космічні потреби.

— Космічні потреби? — озвався Васько. — А що це таке, командире?

— Я вже згадував, що майбутнє — це космічна ера. Польоти до інших світів. Будівництво літаючих міст, обсерваторій, оранжерей. На Місяці стало багато наукових станцій, цілі містечка й сади під велетенськими ковпаками. На Марсі теж люди мали свої космодроми й заводи, ремонтувалися кораблі, працювали вчені, дослідники. З’явилися такі станції і на супутниках Юпітера, Сатурна. Науковці Землі планували здійснити грандіозним проект, що мав змінити долю всієї сонячної системи. Двадцять перший вік відкрив, що Сонце має гігантського супутника, темну зорю. Оповідали, що колись та зоря була палаючою, можливо, ще в передісторичну епоху. Знайдено було спогади в древніх переказах, у археолоґічних залишках. Розвиток космоплавання дозволив точно визначити, де невидиме космічне тіло знаходиться. Відстань до того супутника Сонця була вражаюча — більше ста п’ятдесяти мільярдів кілометрів. Це десь у двадцять п’ять разів далі від Плутона, останньої планети, котра відома нам. А до неї ж — шість мільярдів кілометрів. Тоді було знайдено ще кілька дальших планет, одна з них більша від Юпітера. Там відкрили дивне життя, не подібне до земного. Подробиці видіння мені згадати важко. Я говорив уже, в якому стані перебував.

106