Хто ти? - Страница 105

105

— Тепер ви не просто втікачі від окупантів. Тепер ви — бійці Червоної Армії, партизанський загін. Хай нас мало, але таких загонів безліч у рідному краю. Ви розумієте, що всі ми можемо разом зробити?

— Та вже і я навіть втямив, — винувато озвався Стецюк. — Ти, командире, не згадуй тих, дурних моїх слів… Я й сам не збагну, що зі мною сталося.

— Гаразд, — погодився Микола. Забудемо. Ти бився мужньо. Ти заслужив похвали. Але треба, друзі, тримати себе в руках. Ми — у ворожому кільці, і кожна думка наша, не те що дія, має вирішальне значення. Тепер ось що. Довго нам тут залишатися не можна. Втрата поліцейського відділку буде враз помічена ворогом. Німці нас не залишать у спокої. Трохи відпочинемо, і пора перебиратися на інше місце. Можливо, вдасться з’єднатися з сусідами. Зараз дозволяю пару годин поспати.

— Не до спання, — заперечив Стецюк, крутячи самокрутку. — Ти краще розкажи нам, що було з тобою далі…

— Де? — здивувався Микола.

— Як то де? Та ти ж уночі почав оповідати про свій сон. Чи, може, вигадав? Га, «Артисте»? Скажи правду: ти справді бачив сам себе тоді, як лежав поранений? І заглянув у майбутнє? — Стецюк зітхнув, покрутив головою. — Я чоловік, може, й не дуже грамотний, не можу сказати, що так, а що не так. Тільки знаю одне: коли людина при смерті думає про майбутнє, якщо вона бачить те, що настане колись для дітей наших чи онуків, тоді вона сильна. Та й не може людина вигадки бачити, вмираючи.

— Нарешті дійшло, — насмішкувато озвався Васько, і під схвальний гомін партизанів додав: — Справді, командире, розкажи, що ж було далі. Ми всі просимо. Що там ти бачив, у своєму видінні? Що запам’яталося? Хан німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, у землянці, про своє майбуття мріяти будемо. І воно таки буде, не в сні, а наяву.

— Так, Васильку, так, — закивала головою замріяна Марія. — Говоріть, Миколо, далі. Основне ж, мабуть, попереду?

— Спочатку мені привиділось прийдешнє, — почав Микола, підсідаючи до вогню, — коли наша країна переможе, відновить села й міста, коли знову сади й поля розквітнуть, а діти щасливо сміятимуться. Побачив я і себе в похилому віці. Але найдивовижніше було далі. Мені захотілося побачити віддалене грядуще, кортіло глянути на життя нащадків наших, щоб знати: чи недарма ми змагалися, гинули і тяжко працювали. І той, мій старший двійник, усміхнувшись, запропонував:

— Я покажу тобі прийдешнє. Ти й сам житимеш у ньому…

— Не знаю, друзі, — задумливо промовив Горенко, ворушачи жар у грубці, — як це могло статися. Пояснень може бути багато… У кожному з нас ніби дрімає майбуття, мов дуб у жолуді. В моменти нелюдської напруги щось проривається, і якось підсвідомо іноді спроможні осягти те, що наближається, мов би з’єднуємо спільним баченням кілька гребенів хвиль, які до цього були роз’єднані. Але то справа психологів, учених пояснювати такі явища. Я знаю лише одне: світ майбутнього виростає з нашої боротьби, з нашої волі, з нашої мужності й творчості. Правда, тоді я про це не думав. Я просто надіявся і ждав. Мій двійник ніби поклав долоню на моє обличчя, даючи мені доторком своїх пальців новий зір. Попливло зоряне марево, почулися звуки. Я не знав, де я лежу, що зі мною, що поза мною… Я почав жити в якомусь далекому світі нащадків.

ПРИЙДЕШНЄ

— Дивне відчуття. Я був ніби собою й іншим. У душі зберігалося якесь роздвоєння. Знав: того, що мені привиділося, в цьому житті я не переживав, не читав про це. І відчував якийсь подив, урочистість, хвилювання, немов при перегляді цікавого фантастичного кінофільму.

Знаю, що була перша третина двадцять першого віку. Оця війна, яку ми ведемо, була останньою світовою війною. Історичні джерела повідомляли, що була страшна загроза для людей, для світу, та велетенська потуга всіх найкращих сил Землі зупинила, розвіяла ту загрозу. Наша країна була осередком тих сил. Планета вже подолала класове роз’єднання й антагонізм різних ідеологій. Усі народи планети звільнилися від визиску, рабства, залежності. Перед людством постали грандіозні, всепланетні завдання. Почалася космічна, комуністична ера, в якій люди вже стали жителями зоряного простору.

— Ух ти! — вражено озвався Васько. — А коли, коли полетіли до інших планет? Наші полетіли? Еге ж?

— Ти вгадав, — усміхнувся Микола. — Наша країна була піонером у космічних мандрах, як про це й пророчив Ціолковський. Але в двадцять першому віці вже не було такого різкого роз’єднання, як тепер. Кожне досягнення ставало вселюдським.

— Нові знання, прекрасні, глибокі, ясні, сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про невмирущість, про світ без мук і ворожнечі? Тепер мені важко відновити в пам’яті навіть половину всього, що привиділося тоді, що я відчував тоді. Велична епоха поставала переді мною, як марево, як інтуїтивний здогад. Але пам’ятаю, що там, у прийдешньому, жили такі ж люди, як і ми, близькі, рідні, свої. І жили вони не десь у казкових інших сферах, не в якихось екзотичних умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під цими ж ясними зорями й блакитним небом.

Що ж було незвичайне? Чим вразило мене прийдешнє? Оптимізмом. Потоком радості й творчості. Чи доводилося вам відзначати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна секунда — і яка вражаюча зміна! Похмуре, сіре небо, сумні дерева, холодна течія ріки, свинцева, моторошна — і раптом! — промінь пронизує стіну імли й туману. Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів та явищ розквітає новим змістом. Весело сміється видноколо, осяяні дерева ніжними вітами радісно вітають промені сонця, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, у небі встає райдуга.

105