Хто ти? - Страница 91

К оглавлению

91

Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Шофер щезнув з машини, розтанув у сутінках. Перестрілка, разом з криками і прокляттями, покотилася в степ. Де-не-де стогнали поранені. На дорозі догоряли дві вантажні машини. Інші розвернулися і дали драла. В чадному освітленні палаючих авто з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі впились в Оленку.

— Шлюха німецька! — крикнув хтось. — Ти дивись, влаштувався офіцерик. Возить з собою підстилку!

Оленка вийшла з машини, всміхнулася. Ноги підгиналися від хвилювання й радості. Хай лають, хай кричать — свої, свої!

— Ще й усміхається? Зраділа, падлюка? Чому радієш? Думаєш, помилуємо? Шльопни її!

Хтось підняв автомата. Та раптом почувся владний голос:

— Одставити! Сваволі не допущу! Ви хто, солдати чи бандити?

Партизани охололи, роздратовано виправдовувалися:

— Серце не витримує, товаришу «Агрономе»! Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…

З пітьми виступив високий кремезний чолов’яга. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. Він подав їй руку, підтримав:

— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали відмінно. Спасибі від усього загону. І на Велику землю передамо…

Партизани завмерли, зачудовано перезирнулися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:

— Поспішили орли. Не розпізнали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам інформацію про операцію «Кінець леґенди».

Вдячні слова були відповіддю на слова командира.

Над яругами котився чад від машин, ранок розливався по землі. Оленку оточили дружні обличчя, сяючі ласкою суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно простягалися до неї. Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший.

Невеликий загін зібрався на дніпровській кручі. На Лівобережжі сонце запалювало небокрай. «Агроном» став над невеличкою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букетик з колосся, квіточок безсмертника і калинових кетягів. Оленка відчула, як сльози зворушення підкочуються до очей. От яка вона, леґендарна могила!

— Як же можна, — тихо й проникливо сказав «Агроном», — як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають навіть мертві. Ось тут, у могилі, поховано героя. Вороги убили його. І вважають, що він мертвий. Але народ воскресив його! Неможливо вбити героя! Образ його не підлягає смертному тліну. Він належить народові, який дав йому друге життя. Народ безсмертний, отже, і герой народу невмирущий! Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі! Не забувайте тих, котрі лягли в землю, захищаючи наше майбутнє. Ми з вами входимо в леґендарну ріку безсмертя. Пом’янемо добрим братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка!

Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він промовив? Микола? Так це його могила?!

«Миколо, серце моє! Миколо, доле моя, — вона схилилась до могили в німому риданні, — Ось як ти зустрічаєш мене, любий друже…»

На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки.

Мелодія дев’ята
ПЕРЕХРЕСТЯ

РІДНА ДУША

Шуміла течія дніпровська. Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно завивав у комині.

Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритими очима зграї привидів, розмаїтих тіней. Тяжкі думи обсіли голову. Гадки мчали, ніби осіннє листя ва вітром. Виринали з свідомості далекі, давні й близькі образи, турбували, кликали, застерігали. Тужно й німо дивилася з кутка хати донька Маруся, майоріли з далечі прозорі постаті Миколи й Оленки, а пазурі сумніву, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорною павутиною.

Хотілося спокою. Хотілося небуття. Що йому потрібно? Чого він чекає, чому вагається йти назустріч неминучості? Хочеться ще принести людям хоч краплю користі, радості, щоб не пропав даремно досвід і сила душі, нагромаджені за довгий вік. Може, оце настала пора, коли в останньому іспиті пізнається суть людини. Може, саме тепер доля суворо запитує: хто ти, Сміяне?

Щось ніби стукнуло у вікно. Дід Василь прислухався, зітхнув. Мабуть, лозина, гнучись під вітром, торкається шибки.

Знову постукало. Настирливіше. Невже прийшли непрохані гості?

Дід Василь встав з полу, накинув кожуха на плечі, вийшов у сінці. Зупинився на мить. Може, лихі люди?

Усміхнувся в темряві сам собі. Пусте… Чи може вже бути щось гірше від тих, з ким він розмовляв нині ввечері?

Рипнув сінешніми дверми землянки, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулася до нього з сутінків, обняла. Гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?

— Дідусю, рідний!

— Оленко, дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Що прибило тебе в цю страшну пору до села?

Дід Василь шарпнув Оленку до сіней, зачинив двері. Провів до землянки, похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім заторохтів усяким начинням у пічурці, шукаючи сірників.

Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв землянку. Оленка припала до діда, обняла його, беззвучно заплакала. Вуста в неї дрібно тремтіли, й сльози сповнювали ясні очі.

— Микола… де Микола? — пошепки запитав дід.

— Нема… Миколи, — зірвалося страшне слово.

Мов громом ударило старого. Погасли очі, здригнулися кудлаті стріхи-брови.

— Що ти сказала? — глухо запитав він. — Що ти сказала?!

— Це правда, — прошепотіла Оленка. — Я пережила цей удар… Ще на Уралі.

91