Хто ти? - Страница 83

К оглавлению

83

— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Хіба переслідування — така блискуча характеристика? Ось ти — сидів у тюрмі? То що — це рекомендація, щоб тебе поставити начальником? Думаю, що й у Німеччині за крадіжку карають. Та й добре карають.

— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип, — Я знаю вашу в’їдливу, пекучу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу… Наші визволителі жартів не люблять.

— Чому ж, — засміявся фон Шварц. — Старий чудово пожартував. У його словах — глибокий смисл. Говори далі, коменданте.

Пилип розвів руками.

— Діло ясне. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. І щоб надійний був… для німецької власті. Щоб довіряли йому. От і все!

Обличчя діда Василя було спокійне, незворушне. А в голові й у грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти чекав його, Василю, ти отримав його. Надійний для німців. Авторитетний для села… До чого ти дожився, старий? На яке перехрестя попав? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, обпльовує тебе, а ти й відповісти не можеш.

Як діяти? Що вирішити? Не прямі стежечки перед ним. Краще було б умерти. Та хіба його доля вирішується тепер? Чи не злегковажить він, діючи зненацька, імпульсивно? А як же діти, Громограй, Микола, Оленка, односельчани?

Староста села. Прислужник німців… Чи зрозуміють? Чи збагнуть? Адже й раніше не всі розуміли його відвертість, його щирість, його їдкий гумор, максималізм. А тепер… Дати в руки заздрісникам і боягузам, шептунам і двурушникам право відверто зганьбити його, щоб компенсувати свою власну ницість і страх? Та й добрі люди не все зрозуміють, обплюють і проклянуть.

Хіба не можна відмовитись? Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово у майбутнім поколінні. Та щось незриме застерігає, зупиняє від миттєвого рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу. Він поглянув у обличчя німцеві. Той насторожено очікував.

— Я повинен подумати, — сказав дід Василь спокійно.

— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито, — Ну як так можна? Та інший би ручки цілував.

— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав старий Сміян, навіть не глянувши на «коменданта».

— Кинь, коменданте, — махнув рукою офіцер. — Старий мудро вирішив. Він подумає до ранку. Це добре. Досвідчений чоловік так і має діяти. Як там у ваших казках… «Ранок мудріше вечора»?

Дід Василь важко підвівся зі стільця.

Мелодія сьома
ДОРОГА СЛІЗ

САМОТНІСТЬ

Де вона? Що з нею?

Навколо вогонь. Спека. Ні краплі повітря. Вона хоче вискочити з пекучого кола, хоче дихнути — не може. Люди, де ви? Миколко, дідусю, мамої Чому я нічого й£ бачу? Звідки цей вогонь? Я задихаюсь! Чорні почвари скачуть довкола, обплутують Оленку незримими мотузками, груди тріщать у надлюдському напруженні. Повітря, краплю повітря!..

«Смерть? Невже смерть, — на якийсь мент очунює вона. — А як же дитя? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?» Мов удари дзвону, калатає серце. В останньому зусиллі, сповнена жагою життя, Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові кудись угору й розірвала пелену пітьми.

В груди полилося повітря. Запах тротилу й полину, вітру й диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.

Ледь розплющила очі — вії злиплися від шматочків глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля. Огледілася довкола. Де вона? Де її донька?

Нікого нема. Ні санітарки, ні коней, ні бійців, ні підвід. Вона одна. Поруч яма, з якої вибралася з таким трудом, криваве шмаття, трупи бійців, уламки машин, побиті коні. Холодна гадюка обвила серце Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити в нещастя. Не може такого бути! Тільки що народилася, жива, тепла, малесенька, пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу! Чайкою кинулася Оленка, забувши про біль, понад ямами. Заглядала в них, розгортала горбки землі й натикалася лише на трупи. Відчувала, що божеволіє.

— Донечко, де ти? Донечко, озовися! — квилила вона.

Сльози лилися по її худих щоках брудними патьоками, від безсилля підкошувалися ноги. Повзла на колінах, все Ще безнадійно сподіваючись на якесь чудо.

Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі й мертвих облич мерехтів перед очима, затоплював свідомість. Знесилена, лягла горілиць. Бездумно уп’ялася в свинцеве небо. А може, все це тільки сниться? Нічого нема, ні війни, пі кривавої дороги, ні смерті?.. Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дубів… схилиться над нею… А вона лежить на жовто-багряному листі, жде його… Безтямність накочується, розмиває свідомість… Про що це вона думає? А, згадала… Він схилиться і поцілує її, обніме сильними ніжними руками. Вони мріятимуть про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була! Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її в степу і… втратила. Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим потамувати біль? Миколо, допоможи!

І Микола виник, неначе з туману, на тлі сірого неба. В солдатській шинелі, суворий, задумливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?

— Миколо, Миколо… Нема в нас доньки… Чи чуєш мене, Миколо?..

Печаль на його обличчі. Печаль і любов.

— Миколо, чому хоч ти не вберіг дитя? Як же ми тепер, без нього?..

Він підняв руки, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…

83