Хто ти? - Страница 55

К оглавлению

55

Все минає. І лише дорога завжди перед нами — дорога боротьби й прагнення.

ІВАНКА ЧЕРПІНСЬКА

Я сьогодні сумна, згадала маму. Вже пам’ять моя ледве втримує її любий образ. Лише фото ще допомагає. Де вона? Що з нею? НАВІЩО ВОНА ЖИВЕ? Щоб раділа я? Але ж мені без неї не завжди радісно! Де вона? Чи її нема? Чому ви мовчите, вчителю, коли я запитую вас про неї?

Вона виконує важливе завдання? Їй не можна бути зі мною? А хіба я не важлива для неї? Ой, пробачте! Пробачте… Не знаю, що зі мною. Мабуть, майбутня розлука Дає себе знати, тому я й стала такою дратівливою, несправедливою.

Для чого живе людина?

Може, відповідь у тій казці про Говерлу, що її оповідала мені мама, а я — вам?!

Сповнитись такою любов’ю до рідного краю, щоб розтопити всі помилки минулого, всі зради, увесь гніт, усю неволю. Де взяти такі сили?

Ми ще малі, слабкі. Дихне холодний вітер — кашляємо. Боїмося темного лісу, цвинтаря, чорної кішки. Тоді звідки ж герої? Звідки мужні льотчики? Звитяжці історії? Звідки щорічні врожаї, що вимагають такої неосяжної праці? Диво дивне приховане в людині, такій слабкій і непоказній на перший погляд.

Нащо живе людина?

Щоб перемогти свою малість, свій страх, свою неповноту, свою дитинну слабкість.

Інколи згадую книги фантастів, мрії вчених про майбутніх чудо-людей. І думаю, думаю: а що то означає — могутня, космічна людина? Чим вона кращою буде від нас? Чи буде вона щасливіша, коли підніматиме не сто кілограмів, а сто мільярдів тонн і бачитиме не сім, а сімсот мільйонів кольорів? Що це їй дасть?

Здається мені (а може, я чогось не розумію?), що велич людини саме в тому, що вона піднялася до неба, до пісні, до ясної мислі, до жертовної смерті, в ім’я інших людей, як це робили наші бійці біля озера Хасан, в Іспанії, на фронтах громадянської війни.

Від звіра до людини! Якого чуда ще треба? Подолати в собі звірячість, одухотворитись, оквітчатись — може, в цьому наше покликання?

А на прощання — кілька співаночок.


Ой піду я погуляю
По плаю, по плаю.
Та нащо я живу в світі? —
Так собі думаю.


Ой на те я народилась,
Щоб вийти між звори.
Та й гукнути, заспівати
На всі сині гори.


Де ти, друже, забарився,
Чому не приходиш?
Чому зі мнов співаночки
Тихі не заводиш?


Прийди, прийди, мій легіню,
Бодай на годину,
Помандруємо з тобою
На ту Верховину.


Та зійдемо, співаючи,
На стару Говерлу,
Та покличемо опришків,
Що давно померли.


Ой устануть ті герої.
Як ми заспіваєм,
І покотиться та пісня
Понад рідним краєм.


Нарубайте, легіники.
Сухої ялиці,
Та попросимо у неба
Вогню блискавиці.


Ой запалить громовиця
Ватру пломенисту,
Щоби бачили у світі
Наш вогонь пречистий.


Щоб бачили, щоби знали,
Що ми вже на волі,
Що недарма ті могили
Височіють в полі…

От і все, вчителю. Написала, що могла.

Навіщо живе людина?

Щоб запалити вогонь у горах, випробувати себе на стрімких кручах, стежинах, понад безоднями й прірвами. Загартувати мужність, терпіння. І піти далі — нести людям Верховини і всього світу правду нашого Жовтня.


Дочитую. Усміхаюся й плачу. Від радості.

Я думав про них — діти. А в кожному з них уже цілий всесвіт.

Не відаю, чи багато їм дав?

Квіти мої діти, що ж скажу вам на прощання? Не хочеться розлучатися з вами, як птаху позбавлятися крил. Чим залікую рану розлуки? А втім, ви самі дали мені добрий урок: дорога, вічна дорога розуму, серця, душі. Хто рідний, ітиме поруч тією дорогою. Іспит не кінчається. Він вічний. Вирій. Далекий вирій.

Летіть, крилаті мої. Летіть, білокрилі лелеки. Я з вами… вічно з вами».

Інтродукція
КВІТИ НА ГРАНІТІ

«Комета», ніби птах, легко мчить над плесом Дніпра. Древні води спокійні, в них віддзеркалюються правобережні кручі, на лівому березі в ніжній імлі мріють блакитно-зелені ліси. Фон Шварц зосереджено дивиться у вікно теплохода. Він не чує жвавого діалоґу сусідів, делегатів київського конґресу, які й тут продовжують обговорювати проблеми міжзоряних контактів. Оточив себе глухим кільцем усамітнення, намагається збагнути, зрозуміти, що з ним діється. Ніби розмотується якась фантасмагорична кінострічка, і він повинен, змушений, зобов’язаний переглянути всі кадри, все перетравити, прийняти в надра душі, котра шалено опирається велінню неминучості.

Чому вони такі певні себе? Чому вони діють так, ніби й не було на їхній землі катастрофічних руїн та смертей, ніби й не нависає над ними ядерний меч? Знають про нього, мають рівноцінну зброю відплати? Живуть розкуто, ніби діти, ліплять казкові палаци, вежі, зводять замки перед оком наступаючої грози… В чому корінь їхнього творчого оптимізму? Невже пощастило їм сформувати нову істоту, здатну прийняти міф як реальність? Бо хіба можна повірити, що учитель та його божевільні учні щоденно грали самі перед собою якусь оптимістнчно-піднесену містерію? Те, що він прочитав на перших десятках сторінок книжки, — сторінки з щоденника учителя, — чуже психології людини заходу. Воно відірване від життя, незбагненне і чомусь жахаюче… Чому ж?

Люди скрізь такі ж, як і всюди, в цілому світі. Машини, телевізори, порти, трамваї, вулиці, заповнені веселими натовпами, юнаки й дівчата в джинсах, як і в будь-якому західному місті, вітрини, квітучі каштани, голуби на майданах, грайливі діти біля водограїв. Але щось невловиме — інше. Таке, що не визначається вартістю грошей, престижністю, блиском майстерності, зручністю. Щось внутрішнє, глибинне. Треба розгадати, що ж саме? Може, ще тоді ми проґавили ту іншомірність, визначаючи чужий духовний континент, як плем’я напівдиких аборигенів? Ось, певно, де причина повної розбіжності в підході до проблем міжзоряного контакту. Що ж, він виконав волю Великої Ложі. Посіяв зуби дракона. Його виступ на конґресі не був сенсацією: у них теж є прихильники унікальності життя в космосі. Проте трактують вони цю унікальність інакше: жадають всебічно оберігати життя, як найцінніший дарунок всесвіту, і сіяти його зерна в далекі світи, маючи на увазі, що людині природа доручає скіпетр гуманного, сильного, доброзичливого деміурга. Ґалактичне поле пустельне, отже, воно має заколоситись після посіву життєдайних зерен Землі.

55