Хто ти? - Страница 48

— Якраз з цією метою він і виступатиме, — сказав командир. — Чекісти попросили його запалити людей, вселити в їхні душі оптимізм, надію.

— Ну й ну, — знизували плечима червоноармійці, але все-таки рушили до пасажирського залу. Там, як завжди, кипів людський прибій, кричали діти, жінки сварилися з начальником станції, стогнали поранені. В повітрі плив тяжкий дух від немитих тіл і сотень цигарок. На столі біля буфету стояв непоказний худорлявий дідок у пенсне, щось говорив, жестикулюючи. Спочатку нічого не було чути, але потім сталося чудо: лемент і гам хвилями відкочувалися до стін, а біля дідка утворювалось коло спокою, тиші, якоїсь магічної переконливості. І в тій тиші лунали вражаючі слова про вселенське призначення людини, про и могутність, про її приховану красу й невмирущість. Він казав, що революція розковує суджені сили трудящих, які віками експлуатувалися для забаганок підлих і нечесних лихварів. Тепер ці сили спрямовуються на подолання злиднів і неуцтва, на створення основи нового, казкового світу єдності, творчості, радості. Він малював перспективи виходу людей у космос, міжзоряних мандрів, контакту розумних істот різних планет.

— Ви тримаєте в своїх руках власне прийдешнє, — сказав на завершення Ціолковський, зворушений увагою слухачів, — Ви й побудуєте його! Бо кому ж і творити красу, як не вам? Ви сієте, збираєте врожаї, ви годуєте світ, ви споруджуєте будівлі, творите машини, ви — творчі руки великої природи і її улюблені сини! Вас довго тримали в рабстві, але тепер — досить!

— Баста! — захоплено тріснув долонею по буфету якийсь широкоплечий червоноармієць у будьонівці. — Дайош майбутнє!

— Дайош! — захоплено гримів зал. Репетував і я, вражений, збаламучений почутим, закоханими очима пожираючи розчуленого дивака, котрий скромно протирав скельця пенсне. І сталося чудо: всі пасажири, червоноармійці дружно взялися до вантаження ешелону, — дрова для Москви були відправлені через кілька годин.

Пізніше, взнавши в чекістському відділі адресу учителя, я вільним вечором несміливо постукав до ветхого будиночка.

Була розмова під зорями. Я забув про холод, про час, забув, де я і що зі мною. Ціолковський заворожив мене своїм надлюдським оптимізмом, збереженим серед нерозуміння і скепсису колеґ, серед ворожості й кпинів, серед убогості й нестатків. Потім Ціолковський повів мене до майстерні, показав моделі ракет, креслення дирижаблів, фантастичних пристроїв. Подарував мені свої книжечки. Я у вільний час прочитав їх, не вірячи тому, що там було написано: про всемогутність людського розуму, про об’єднання мислячих істот всесвіту, про невмирущість кожного атома, про віталізуючу силу життя, яке, виникнувши на тій чи іншій планеті, одухотворює космос, вдосконалюється, стає господарем безмірності.

Було ще кілька зустрічей. На прощання учений запитав:

— Ким ви хочете бути?

— Учителем, — непевно відповів я. — Але тепер, коли прочитав ваші книжки…

— Тим більше, — засміявся Ціолковський. — Учитель — найкраще покликання. Ще ж майже нічого не зроблено. Революція лише почала розчищати чортополох на суспільному полі. А хто буде сіяти? Треба нових, романтичних сіячів. От і вирощуйте їх. Готуйте майбутніх дослідників всесвіту.

Пізніше, після демобілізації з Червоної Армії, я закінчив учительську школу. Викладав у різних учбових закладах. Заочно скінчив інститут. А на початку тридцятих років мені доручили сформувати новий дитбудинок у Сміянах над Дніпром. Треба було одремонтувати напівзруйновані панські дачі, завезти парти, наочне приладдя, все необхідне для прийому дітей. Дуже допоміг мені в цьому Василь Сміян.

Поглинутий турботами, я не забував про Ціолковського. Влітку тридцять п’ятого року знову відвідав ученого, вже прославленого на весь світ. Він мешкав і працював у новому будинку, але здоров’я його кришилося, згасало. Проте прийняв він мене радісно й щиро. Я йому оповів про свою мрію створити шкільну обсерваторію, яка б стала пропаґандистом астрономії, фантастики, космічних ідей майбутніх польотів. Учений підтримав ці задуми, дав поради, подарував наукову бібліотечку. Обіцяв написати дітям листа.

Вже вийшовши від Ціолковського, я побачив біля хвіртки маленького обірванця. Йому було років дев’ять. Підійшов до хлопчика, почав розпитувати — хто він і що. Сирота, підкинутий у дитбудинок під Черніговом. Переглянувши фільм про політ на Місяць, вирішив втекти і зустрітися з дідом Ціолковським, щоб полетіти з ним разом до зірок. Ось так цей юний романтик опинився в Калузі.

Я змушений був повернутися до вченого, вибачився, розповів про юного романтика. На очі ученого набігла сльоза. Він розчулився, покликав дружину. Та пригостила хлопчика молочною кашею, яблуками. Юний бродяга одразу відчув себе як удома, зацікавився слуховою трубкою Ціолковського, яку той приставляв до вуха. Показавши на широке місце труби, хлопчик раптом заявив:

— Ось тут можна поставити ракети… А всередині — каюти, харчі, паливо. І можна летіти до зірок!

— Он як! — розвеселився учений, обнімаючи за спину хлопчика. — А навіщо летіти? З якою метою?

— А бити буржуїв на інших планетах! Щоб усі були Щасливі. Щоб діти всіх планет раділи, і вчилися, і літали між зорями… в гості один до одного.

— Чудово! — розчулився Ціолковський. — Ось тільки щодо буржуїв — то сумніваюся, що в інших світах їх достатньо. Думаю, що в нашому зоряному всесвіті вже більшість планет досягли високого рівня співжиття і пізнання, що в них навіть таке поняття, як «буржуй», зникло.