Хто ти? - Страница 4

— Де я припустився помилки? — здивувався фон Шварц (так, так, тепер він повинен думати про себе в спів’єдності з цим прізвищем). — Чим я завинив?

— Поки що нічим. Крім хіба того, що жадали замести сліди навіть перед своїми братами. Але ближче до справи. Ви днями будете виступати на конґресі в Києві?

— Так, — хрипко сказав фон Шварц.

— Наша переконаність — в унікальності життя в космосі. Як і тисячі літ тому. Бо де винятковість життя, там і максимальне прагнення до влади. Розмазати життя по неосяжному космосу — це прагнення убогих духом, які ідіотський пацифізм і любов до «братів» по розуму хочуть розпросторити по безконечності. Лишіть ці проповіді комуністам і гнилим гуманістам. Не личить синам Великого Невідомого розпускати слину у вирішальному герці. Запам’ятайте, фон Шварце: винятковість життя, культ євгеніки, прагнення до супермена, котрий стане володарем всесвіту. Ось проґрама!

Гість мовчки повернувся, щоб піти геть, навіть не дослухаючись, що там почав бурмотіти професор. Та за кілька кроків від дверей зупинився, ніби щось пригадавши. Витяг з кишені книжку, подав її здивованому фон Шварцеві. Професор глянув на обкладинку, на якій вогнем палав заголовок українською мовою: «Вогонь не спопеляє правди!»

— Що це? — здивувався він.

— Випущено на Україні. Книга про минулу війну. Там е витяги з записів щоденника одного українського вчителя та його учнів. Вони партизанили в придніпровських лісах. Згадується й ваше ім’я. Прочитайте, прочитайте. Досить цікаво. Інколи минуле згадувати корисно. Погляньте на себе очима ворогів. Тим більше, що їх уже нема… завдяки вашим оперативним діям. Ну, ну, справа давня… Солдатська справа… Нам не личать екзистенційні штучки. Хай ними займаються інтелігенти. До побачення, Циклопе!

Гість зник, ніби його й не було. Лише в долонях фон Шварца лежала книжка в чорній обкладинці, і на ній палахкотів напис: «Вогонь не спопеляє правди!»

Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весняній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.

Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавалося, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим переможцем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого космічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому боці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви прагнете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті матерії сіємо зуби дракона…

Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схиляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.

З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток. Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?

Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?

«Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи затуляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько міркували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?»

Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка моєї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.

Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волосся.

«Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно полита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків».

«Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!»

«Вогонь розсудить нас», — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?

«Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…»