Хто ти? - Страница 35

Десь у гущавині вили дикі звірі, верещали мавпи, огидно скрикували птахи, в імлі чулося шипіння безлічі гаддя. Доброслав не звертав уваги ні на що, він забув про сон, про втому. Все рубав, рубав, рубав…

Ліс обірвався раптово. Перед вояком виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема. Треба вибиратися просто по скелі. Вояк шукав найменших щілинок, чіплявся нігтями, пальцями, обдирав руки до крові, припадав до каменя вужем. Прірва кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… ще мить… Храм Безсмертя зовсім поряд… можна торкнутися рукою його стін…

Доброслав довго лежав без руху, спустошений, знесилений. Отямившись, він встав, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він, одчепивши аркан від пояса, закинув петлю на зубець муру. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши у високу м’яку траву.

Моторошна тиша. Нічого не чути. Невже тут ніхто не живе? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп. Жовтий, прадавній. Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину та й спочив навіки в цій траві. Звідки ти прибув, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?

Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:

— Хоробрий вояче, зупинися, доки не пізно, і поверни назад!

Доброслав завмер від несподіванки, а потім гордо гукнув:

— Хто говорить зі мною, з’явись!

Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними переливами:

— Багато мук ти витерпів, вояче. За це отримаєш у повне володіння великі скарби світу. Тільки не руш цей храм!

— Не говори мені улесливих, солодких слів, — зневажливо відповів Доброслав. — Серце моє жадає істини!

— Багато звитяжців шукає її невпинно, — загримів голос. — Та скільки їх зігнило отут у землі, а люди, як і раніше, — в пітьмі незнання. Чому ти гадаєш, що істина принесе тобі радість, втіху або насолоду? Звідки ти знаєш, що вона таке? Краще тобі не знати правди, ніж торкнутися її і вмерти від жаху, глянувши на її лик!

— Хай я вмру, зате відкриється лик вічної тайни! — крикнув Доброслав і знову рушив уперед.

— Ще мить зажди! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо вмирати, коли можна жити безжурно, спокійно, без божевільних мрій?

— Не треба мені твого царювання! У мене є царство найкраще в світі — земля прабатьків. Вона в пітьмі незнання, у ярмі рабства, в злиденності й роздорах. Та я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!

— Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню… лиш поверни назад!

— Я бачив храм предковічної краси, — гордо сказав Доброслав. — Я бачив найкращих жінок світу. А ще скажу тобі — ради пошуків істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються усі красуні землі. Вона проводжала мене на цей шлях. І я дійду до кінця, яким би він не був! Одступи, невідома сило, я йду!

— То бережися ж! — загримів голос, аж стіни храму здригнулися.

Перед троянським вояком спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали жахливі потвори; вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав висмикнув з піхов меча й безстрашно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва — він, не задумуючись, перестрибнув її. Багряні язики полум’я обпікали його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь угорі грім, але в серці Доброслава не було страху.

— Де ти, жорстоке божество, що приховало істину?!

Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обриси склепіння губилися десь угорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння, в його відблисках вирізнялася чорна запона, що звисала згори до кам’яного полу. Складки її були важкі, ніби витесані з суцільної скелі, чорний моторошний колір втілював непроникливість, тайну, смерть.

Доброслав втомлено сперся на колону, поглянув довкола. На підлозі лежали білі й жовті кості — тисячі кістяків. Усі вони простягали свої мертві руки до заповітного покривала в жагучому бажанні здобути істину. Всі полягли, не осягнувши мети. Чого не вистачило їм — уміння чи сили? Що вело їх у цей храм — бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки? Чому не зірвали вони запони, хоч уже торкалися її? А може, зривали? Може, таки зривали?

Жахлива підозра пронизала душу Доброслава. Холодок остраху прокотився за спиною. Ось я торкаюся зловісної перепони між світом живих і ликом Істини. І можу зірвати її! Так же діяли й інші шукачі. Чому ж вони гинули тут, біля її підніжжя, а запона знову на місці? А що коли там нічого нема?! І збагнув, що вони віддавали життя в ім’я химери, вмирали, виснаживши себе в останньому зусиллі, в завершальному пориві, хоч несли вічну правду пошуку в своєму серці…

Вояк відчував, як клекоче в ньому вогняна думка, спопеляє облуду прадавнього обману… ніби серпанки багатьох покровів мари спалахували, обгоряли, лягали попелом на землю. І Доброславу стало легше, і тихий сміх розуміння й прозріння пролунав у широкому залі.

— Мудрий діду, ти знав правду, але не хотів сказати мені… чи, може, я не зумів почути її… бо що б для мене значила та правда, коли б я не звідав безодні горя і муки в пошуках її? Та й чи збагнув би я її так страшно, як тепер?

Під склепінням храму прокотилися зітхання, почулися слова пісні. Співала Троянка чи, може, то лише вчувалося йому?