Хто ти? - Страница 175

175

— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею.

— Добре. Це для нас велике діло: з такої висоти — і до нас. Дуже наглядно. До речі, де вона тепер?

— Десь гуляє з новим знайомим.

— Жених? — строго запитав дядя Митя.

— Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретаркою. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, зарплатня нічого, та, каже, нудно. Ой, нудно, каже, мамочко, ой, тяжко. Сумує за музикою. Та переживає, мабуть, за колишнім знайомством.

— А що, покинули?

— Де й поділися. То вже заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А потім врозтіч.

— А жених?

— Нема й сліду! Кажуть, одружився з іншою. Мов шкідливий пес, нагидив і пропав. А цей… начальник її… теж має блудливі очі. Але треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я не годна, пенсії моєї на двох не вистачить, заробляй, кажу, дочко. А вона прийде інколи додому, заллється сльозами, плаче: мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо.

— Один шлях — до бога, — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддати йому, богу Єгові. І тоді, в час приходу, опинишся в ряду обраних.

— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.

У двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився, закрив Біблію.

— Подивіться, хто там? — попросила мати.

Дядя Митя вийшов до кухні, відкрив двері у коридорчик. Побачив білоголового плечистого хлопця, його ясні очі були тривожні й розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на незнайомого чоловіка.

— Хто? Чого? — суворо запитав.

Хлопець ступив у кухню.

— Я Євген. Де Оксана?

— Вітатися не завадило б.

— Добрий день. Пробачте. Я хвилююсь. А де Оксана?

— Запитайте у матері, у Софії Гаврилівни.

— Дядю Митю, хто там? — почувся слабий голос матері.

— Та прийшов якийсь Євген, каже.

Дядя Митя повернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Мати підвелася на ліктях, суворо запитала:

— За чим прийшов?

— Я хотів би бачити Оксанку.

— Нема для тебе Оксани! Нема для вас усіх! Чого вам від неї треба? Це ж ти перший повів її до своїх? А потім братик твій її підхопив.

— Ви нічого не знаєте! І потім… не про це річ! Мені треба побачити її. Казали, що її бачили… в ресторані.

— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не втручайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер прийшов, латати… Для чого?

— Я не покинув! — гаряче заперечив Євген. — Мені тільки вона потрібна. Тільки вона!

— «Тільки вона», — похмуро передражнила мати. — Хіба вона іграшка? Не награлися? Хочете знову в яму зіпхнути?

— Тьотю Софіє! — з відчаєм скрикнув Євген. — Невже ви гадаєте, що я зла хочу Оксанці? Я хочу допомогти їй.

— Не знаю. — Мати втомлено заплющила очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

— До якого кінця? — здивувався Євген.

— До кінця світу. І таким, як ти, не завадило б подумати.

— Тьотю Софіє, хто це вам таких дурниць наговорив?

— Як ти смієш, — посварилася вона пальцем, — ображати людей, котрих не знаєш.

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Глянув на Євгена.

— Заспокойся, сестро. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного. Слухай, хлопче, не дурниці те, що сказала Софія Гаврилівна, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про грядуще пришестя бога?

— Чув, — знизавши плечима, сказав Євген. — Навіть читав Біблію, коли вивчав історію реліґій. То й що?

— Гм. Навіть читав. Тоді нам легше говорити.

— Я не розумію, до чого тут Софія Гаврилівна, Оксанка… і майбутнє пришестя бога?

— Їхнє нещастя, хлопче, то ілюстрація, так би мовити, до древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стільчик. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все на світі прах, суєта, ніщо. І єдине, чому треба служити, — це богові.

— Якому? — поцікавився Євген.

— Єгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богові, котрий сотворив нас усіх, землю, небо, все видиме й невидиме. І який прийде судити живих і мертвих, коли виповниться міра мерзоти…

— Дозвольте… Навіщо ж він нас сотворив, якщо тепер вирішив судити? І за що?

— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями Сатани. І замість того, щоб іти шляхом божим, щоб чекати його приходу й славити його, вірити в нього, допомагаємо Сатані, тішимо його, стаємо пособниками лукавого.

— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А Сатану хто ж сотворив?

— І Сатану бог сотворив, — підняв пальця вгору проповідник. — Сотворив його, як першого анґела — чистого, сяючого. А той возгордився, захотів стати рівним богові. І був скинутий на землю. Тепер він тягне і нас, людей, за собою.

— Є ще дурні, що вірять у ці казочки? — не стримався від різкого тону Євген. — Який же немічний ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Найкращий його анґел стає Сатаною! Пускає в світ людей, а вони опиняються в сітях диявола. Виходить, що Сатана сильніший за бога?

— До пори, до пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та настане Армаґеддон, і бог Єгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним у останній битві світла й пітьми Сатану та його полчища. І тоді горе буде тим, котрі насміхаються над пророцтвами бога Єгови.

— А хто ж, пробачте, врятується?

Тільки той, хто вірить в Єгову, хто жде його приходу…

175