Хто ти? - Страница 168

168

— Гм, гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так! Але ж проґрами, система навчання. Дати свободу вчителям, це, знаєте, ризиковано.

— Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії, і коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, що наявне тепер. У нас є змога мати машини, чудові прилади, лабораторне обладнання, наукові та художні кінофільми, телевізори, механізовані ферми, оранжереї.

— Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя особисте життя, прикувати його навіки до учбового процесу, до учнів.

Учителі перезирнулися, в їхніх очах замерехтіли іскорки сміху. Марія дала відповідь і на цей аргумент.

— Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, вчитель отримає все, якщо він учитель, а не службовець. А особисте життя? Воно належить особі, людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні у найвіддаленішому майбутньому. Суверенність особи священна!.. І ще одне. Те, що ми пропонуємо, є лише один з можливих варіантів реформи, що визріла.

— «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги», — раптом продекламував інспектор облвно. Він поклав руба долоню на стіл, гостро зиркнув на Марію. — Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя не папір. Не книга. Життя — це життя. Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге. Що це за партизанщина? Хто вам дозволив?

— А хіба на пошук потрібен… дозвіл? — зробила здивовані очі піонервожата. — Щоб мріяти?

Інспектор махнув з досадою рукою.

— Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.

Піонервожата схвильовано заперечила:

— Але ж мрія й життя нероздільні! Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Партія закликає нас до активної і дійової участі у розв’язанні питань державного і суспільного життя, до дедалі повнішого здійснення соціалістичного самоврядування народу.

— Бачу, бачу. Вивчаєш, знаєш партійні документи. Хвалю. Сідай, Але все повинно перевірятися життям, практикою. А то так, волюнтарно. Необхідно досвід…

— От ми й бажаємо практики. Хочемо добути досвід, передати іншим. Де ж візьметься практика, якщо хтось її не реалізує!

— Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім — село.

— Саме в селі починати й треба, — зауважила Марія. — Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства.

— Все одно, не можна так поспішати. Треба подумати. Розглянути. Ув’язати. Узгодити. Напишіть проект, обґрунтуйте.

— Вже є.

— От і добре. Подайте його вгору. Там і вирішать. Дадуть дозвіл. А так, нашвидкуруч, не годиться. Анархія. А взагалі, мені подобається: барвисто, приємно, мрійливо. Навіть талановито придумано. Та, знаєте…

Всі розійшлися. Марія залишилась сама. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусія, спалахне вогонь мрії, а воно щось не те. Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все одно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогню у паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, народиться неодмінно.

Марія навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сивина на скронях. Тільки очі палахкотять невидимим вогнем. Очі, як і тоді, коли вона ще була юною дівчиною.

Вона примружила повіки. Ось так не видно зморщок. І здається, що повернулося минуле. Гримить, реве воєнними бурями, котить життєвими ураганами. Час пливе, летить, мчить. Часі Невблаганний, таємничий.

Ніби вчора вирувала війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь «Артиста». А потім траґедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи.

Багато місяців лікували його лікарі. Він одужав почав ходити. Але все забув. Усе. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив, який фах мав. Коротше, він випав з потоку життя у якийсь інший вимір, у позабуттєвий світ.

Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою, ходила за Миколою, як нянька, як мати. Вона не могла, не сміла віддати його марі забуття. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку з могили, отак упасти в транс, в прострацію… Ні, це несправедливо, неприпустимо!..

Минали дні. Не допомагали жодні ліки. Микола не впізнавав Марії, але призвичаївся до неї, полюбив. А потім настав вирішальний день. Марія навіки запам’ятала його. Був він похмурий, сірий. Лікар сумно сказав їй:

— Ми нічого більше не можемо зробити, нічим нам зарадити цій недузі. Лише сильне потрясіння, відповідне перенесеному, могло б пробудити його. Могло б! Але діяти навпомацки не можемо. Ми нічого не знаємо, що відбулося в глибинах його свідомості. Медицина йде в цих ділянках пізнання в тумані. Людина — це ж цілий космос. Є в ньому дивовижні тайни, є якесь ядро, осередок, центр. Але центр виявляється через периферію. Це можна уподібнити атому; ми ж маємо справу сьогодні ще не з ядром атома, а з електронними оболонками. Можливо, і в людини є своєрідне психоядро, котре творить свої історичні, суспільні, творчі, динамічні, життєві оболонки, які й складають особу. А потім, ви ж знаєте, що відбувається, коли електронна оболонка насичується раптовим імпульсом енерґії або коли віддає енерґію? Електрон перескакує на іншу орбіту. Розумієте, на іншу. Чи не так і з людиною? Раптові потрясіння, враження, інформація, поринання в сновидіння, з самозаглиблення; з трансу, навіть з йоґічного самадгі є повернення на попередню психоорбіту свідомості, а тут… Такий страхітливий енерґоімпульс, такий психоудар, що, можливо, нормальна, актуальна психоорбіта нашого хворого повністю розгромлена, вся площина свідомості загнана десь за кілька «орбіт». Ви тепер розумієте, який енерґоімпульс потрібний, щоб відновити попередній, притаманний йому стан? Випадковість тут не допоможе, треба знати точно. Отож, Маріє, вибирайте собі свій шлях. Ви вчителька. Завершите освіту, підете в школу. А він… Хай залишається у нас. Може, станеться чудо й тоді…

168