Сухорляве обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розгладжувалися від задоволення. Євген зиркнув на нього, і йому стало жаль батька. Старий — щирий, хороший чоловік, але перед ким він розсипає перли? А втім, хай виливає свою радість, адже він робить надзвичайно важливе діло, а це головне.
— Дай мені перекусити, а то я вмираю, — попросив Кирило Степанович.
— Не вмреш, за столом поїси, — одрізала мати. — Так де вона та маса?
— Яка маса?
— Ну та, яку ви відкрили?
Кирило Степанович жахнувся.
— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!
— А що я такого сказала? — образилася мати.
— Хіба маса спокою продукт якийсь? Чи банка з ікрою? Ми провели дослід, який дає право твердити, що у нейтрино є маса спокою. І це дозволяє…
— Ти знаходиш масу спокою для якоїсь паршивої частки, і лише у мене однімаєш його.
Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготав.
— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. — Дорікаєш мені інститутом, ніби він мені заважає жити. Дають вам лауреатів за всякі там частки! Ївидніше! І нам, грішним, приємно.
— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з цим. Здорово грає Оксана. Коли вона буде?
— Незабаром приїде.
— А це хто біля дверей? Женька?
— Атож! Каже, приїхав привітати. Балбес такий. Я вже просила, щоб залишився, де там! Може, тебе послухає?
Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:
— Ну як там… що там у тебе?
Євген усміхнувся. Відповів йому завченою з дитинства формулою:
— Все благо, тату.
— Ну то й добре. Аби благо.
— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення.
— Так, — згодився батько. — Аби благо…
Мати махнула рукою з досадою.
А скрипка вела високу ноту, що тремтливо затихала у високості, заглушена шквалом оплесків.
Оксана завмерла на екрані. Очі її, ясні, великі, чисті, десь у інших світах. Отямилася, глянула на зал, кланяється ледь помітно.
Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:
— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.
Зазвучав джаз. Дисонансом після скрипки прорізали повітря скажені акорди. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють, що це блюзнірство? Святотатство.
Метляють тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо можуть… Нехай!
Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?
До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, в другій запалену сигарету. Причинив двері, і почав кричати в трубку:
— Ксана! Ґеніально! Неповторно! Ми всі мертві! Гості — покотом! Приїжджай! Чекаємо. Що? Голова болить? Нічого, пройде. Чао! Цілую!
Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він сміє? Чи, може, лише така поведінка для нього характерна?
В двері прослизнула Гера, в’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій спідничці, що облипала її принадні форми. Євген добре знав її, доньку академіка Бабича, батькового товариша. Вона була й на іменинах того злощасного липневого вечора. Дівчина завжди зберігала на личку іронічний усміх, мовби підкреслюючи, що вона тонко розуміє делікатну ситуацію, яка склалася в стосунках між братами.
Гера піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романової. Усміхнулася косуватими очима. Роман поклав руку на її стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димком.
— Заборонено! Треба було не поспішати. А тепер ні-ні!
— Любов не знає бар’єрів, — блудливо посміхнувся Роман. — Одне діло шлюб, а інше любов!
— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Гера. — З тобою можна кашу варити.
— Не лише варити, — багатозначно відповів Роман. — І не тільки кашу.
— Ну що ж… Побачимо, побачимо, — захихикала дівчина, пускаючи кільця диму.
— Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся! — сказав Євген, відступаючи від фіранки вікна.
Роман і Гера злякано розскочилися. Побачивши Євгена, засміялися. Старший брат зневажливо скривився:
— А, це ти? Приїхав-таки, старик? Моралізуєш? Нічого, життя обкатає, збагнеш усе.
— Чого сваритеся? — гукнула мати, входячи до кухні. — Женько, Ромо, Герочко, ходіть до столу. Незабаром починаємо. Чого там Оксанка затримується? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть усіх своїми частками та гіперонами з кварками. Люди їсти хочуть, а він їм про кварки та нейтрино базікає.
Гера засміялася.
— Не кварками одними буде сита людина!
— Еге! — підхопив Роман. — Переборщує старий, захоплюється.
— Фізик, а не любиш своєї науки, — обурився Євген. — Де ж твій дослідницький запал? Ти ж докторську готуєш!
— Мені ті кварки ось де, — провів Роман долонею по горлу, — стоять, ясно?
— Не треба було пхатися в фізику.
— А куди ж?
— Туди, де ти був би на місці.
Гера, пускаючи дим кільцями, грайливо запитала:
— Підкажи, де наше місце, Женько. Ти ж з пришельцями знаєшся — то, певно, все бачиш?
— На Лисій горі, — огризнувся Євген. — На чортячому шабаші!
— Юпітер, ти гніваєшся? — манірно скривилася дівчина, звабливо виставляючи ногу. — Не псуй Ромці вечора.
— Женько! — гукнула мати. — Не забувайся. Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда, сама не своя. Припала до одвірка, не в силах промовити й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози. Поліна Михайлівна кинулася до неї. як вітром знесена.