Хто ти? - Страница 15

К оглавлению

15

— Куди ти? — сторопіла мати.

Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася, важко дихаючи від хвилювання:

— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу!

— Ти божевільна! Зачекай! Оленко!

Та дочки вже не було. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці сине платтячко, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.

— Оленко!..

Не почула, не захотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала до дверей кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав у одній руці фанерний чемодан, у другій — торбу з начинням. Через плече звисав полотняний футляр з кобзою. Побачивши Оленку, хлопець випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.

— Оленко… Ти прийшла? Як же це? Ти ж передала мені, що не любиш? Ти ж пішла до жениха?..

Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:

— Дурненький мій! Як ти міг подумати? Хіба забув клятву вірності? Хіба я змогла б жити без тебе? Я кинула все… Я йду з тобою… за тобою… Навіки! Назавжди!

— Оленко!

— Миколко!

Він обціловував її мокрі щоки, задихався від радості що переповнювала груди. Схопив знову чемодан.

— Біжімо. Подалі від цієї цвілі.

— Я готова. Тільки одне…

— Що, ластівко моя?

— Я отак… як стою…

Вона показала порожні руки, провела поглядом по своєму стану. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.

— Тим краще, моя смішненька! Все почнемо спочатку!

Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Засміялися вільно, щасливо, ніби діти, скидаючи з душі, з серця, з сумління якийсь незримий тягар. Схопившись за руки, кинулися бігцем до трамваю.

Мелодія третя
У РІДНОМУ ЛОНІ

ДОРОГА

Поїзд мчав Оленку й Миколу на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким у смарагдовій зелені весни пропливали степи рідної землі. Пили розкіш природи, інколи переглядалися, навіть у зітханні розуміли одне одного. Сонячні тіні на обличчях. І ніжне торкання долонь.

— А хто нас зустріне?

— Мати, сонечко моє.

— А батько?

— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році.

— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла Оленка.

— Ще є дід Василь. Мамин батько. Тільки його тепер нема вдома. Далеко він…

— А де?

— На Камчатці. Боцманом на траулері.

— Як цікаво! Він моряк?

— Атож. Ще до революції служив на військових кораблях. Потім плавав на торговому судні довкола світу. Розумнющий дід. Тільки доля в нього химерна… Ще кілька років тому він працював у нашому селі… В дитбудинку. Дуже любив дітей, навчав їх усьому… і рибальству, і садівництву, і музиці… він гарний кобзар. Та комусь перейшов дорогу, написали наклеп… і звільнили. Директор Дитбудинку — прекрасна людина, але нічого не міг вдіяти — Ну, дід плюнув на всю ту тяганину, та й подався на Камчатку. Інколи пише, скаржиться, що дуже сумує за рідним краєм.

Оленка потиснула руку Миколи. Густі брови, ніби хмаринки, зійшлися на переніссі, затінили сині очі, затуманили личко.

— Як боляче, що на землі не все добре. Що є поряд з радістю так багато нещастя.

— Це вікова боротьба, сонечко. І по-моєму, головний бій кипить у душі людини. Я ще не вмію цього висловити, але серцем відчуваю.

— Я розумію тебе, Миколо. Знаєш, я подумала: найголовніше — це щирість, правда. Перед іншими, і перед самим собою. Я збагнула це на своєму прикладі. Обманювала себе багато років, сподівалася на випадок. А випадок — лише для пасивних, для щасливчиків долі. Тепер мені все ясно і чисто. Я щира перед собою, перед світом.

— Як це гарно, Оленко.

Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.

…Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години чекали попутньої машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона прямувала до цукроварні, що була неподалік від Сміянів, рідного села Миколи.

Авто весело котилося шляхом. Воно то поринало в долини, сповнені багнюкою від недавньої зливи, то вихоплювалось на пагорби між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мелодією своєю супроводжуючи весільний шлях молодих.

Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, тривожилась:

— А що, коли я не сподобаюсь твоїй мамі?

— Неодмінно сподобаєшся, — ніжно заспокоював Микола. — Моя мама чудова. Ви з нею подружитесь. Вона одразу читає душу людини.

Оленка радісно всміхнулася.

— Якщо читає — я не боюся.

Півторатонка зупинилася біля лісу. Шофер висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованим обличчям.

— Далі на своїх, друззя! Я повертаю ліворуч.

Микола зліз із машини, розрахувався, обережно зняв кобзу, потім допоміг Оленці стрибнути на землю. Шофер зацмокав, глянувши на личко дівчини, підморгнув.

— А в тебе, корешок, губа, як кажуть, не дура! З такою кралею можна пішки йти тищу кілометрів. Не втомишся… — Оленка зашарілася, усміхнулася ніяково. Шофер дружньо зареготав, просигналив.

— Прощавайте! Не соромся, дівчино! Я жартома. Хароша пара. Бажаю вам щастя!

— Спасибі, — одказав Микола.

— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася, як ніколи. П’ять верст до села — як море. Будете гукати, може якийсь рибалка зі Сміянів перевезе.

15